Розділ І Історико-етнографічні дослідження с. Стіна Деякі аспекти господарської діяльності (Ковтун К.І.)
Вівчарство ... Вийди, вийди, господару, Подивися на кошару. Там овечки покотилися, Баранчики породилися. Баранчики круторожки — Вашим дівкам на виложки, А ягнички каплаушки — Вашим дівкам на кожушки... (з щедрівки, с. Стіна) Овець в Україні розводили здавна, регіон їх розповсюдження був досить широкий. Кожен господар прагнув мати овець. Вони невибагливі, витривалі, добре плодились, давали м'ясо, жир, молоко, вовну, хутро. У Стіні вівці були практично у кожному дворі. Багатші мали по кілька десятків і більше, бідніші - від двох ("їдна вівця не може жити, вона лише блеяти буде") і більше, "на скільки хто спромігся". Дотримувались вигідної форми випасу. Випасали по горах, "на обочах, на свобідних від пашні полях...". Сезон випасу починався від Благовіщення (7 квітня за н.с). Найманий пастух ("чубан") пас до Михайла (21 листопада за н.с), а після, як ще не випадав сніг, допасування практикувалось за окрему плату, або пасли самі "у чергу". Пасли отару, як правило, чоловіки. Платили пастуху хлібом від кожної дорослої вівці, крім того, на великі свята (Великдень, Трійця, Петра, Спаса) з кожного двору виносили на вигін "чубанові" гостинець. "Хто пасочку, хто пиріжечків пару чи пампушечок, хто гатунку (крашанку), хто сиру... Цілий клунок набирає і несе додому". Взимку овець тримали у теплому хліві, годували сіном і "тарілками" із соняшників ("соняшник вимолотять, а тарілка лишається"), попередньо запарювали їх, "Щоб не кололис гніздечка" і дрібно кришили. Одна доросла вівця давала за раз до півлітра молока ("як напасеться, як дома нагодуют"), з якого "робили бринзю, чи так лили в кашу і мамалиґу". Стригли овець навесні, як було вже тепло ("вовна зачинала губитис, пора стригти"), спеціальними великими ножицями. Руна тут же звивали у невеликі сувої, давали "відстоятись" день-два, тоді парили у гарячій воді, "абись бруд повідставав". У проточній воді (як правило, у річці) остаточно прополіскували і розвішували (вже дома) для просушки "по кілках, по деревах, на драбинах, де можна було, лише, щоб тонко". Коли вовна висихала, приступали до скубання: "Тяжко надокучлива робот.а. Всю вовну треба перескубати, і треба так славно, на совість, а не як-небуть ґльозками тако покидати..."
В основному цю роботу робили вечорами, відразу розкладаючи вовну на кілька сортів. "Вищий — прястиметься на одне, нижчий — на інше, з одчосу лишалася несортова вовна, її валяли і робили валянки". Після цього починались прядильні роботи.
"Це робота тонка, потребує деякого вміння, бо нитка, спрядена "круто", дуже крутиться. Напрядали вовняних версток, а з них, що хотіли, те й робили, одіж жінкам і чоловікам, постіль, хто куди оберне. Веретки робили прості і в окружку.Ще з вовни були сукна. Приїжджали, збирали вовну, а згодом привозили готове сукно. Платили від метражу. З убитого сукна бурка мала таку плотність, що ніяка вода не пробивала її. Устілки з убитого сукна зігрівали ноги у найбільші морози. Сорти вовни - проста, стручкова, цигейка, каракуль. Кольори — білий, сірий, чорний. Білий колір цінився найвище, його можна фарбувати. На каракулеві шапку чи комір різали триденне ягнятко, більше трьох днів не допускали, щоб не переросло". За вичинку ("виправку") шкур і пошиття кожухів брались як "свої" кушніри, так із сусідніх сіл. " Раніше білі кожухи шили. Те й дівка іде в кожусі з прикрасами і парубок (у них іншого хвасону), і старшого віку люди. Так було на що подивитис". Вовняні вироби: одяг — бурки, свити, спідниці, хустки, пояси, штани, валянки, веретки, пілки, килими, обіцята та інші. З вичинених шкір шили кожухи та шапки. З вовни білих, тонкорунних овець виробляли "лучку", тоненькі нитки для вишивання рушників. Фарбували їх аніліновими барвниками у різноколірні відтінки. Окремо слід сказати про килимові вироби. Килимарський промисел був здавна поширений на Поділлі, але тепер виробництво килимів є рідкісним явищем, але стінянські оселі і нині прикрашені килимовими виробами з вовни ("кіліми, обіцята") власного виробництва, які, без перебільшення, можна назвати витворами мистецтва. Практично кожна жінка ще з юності володіла умінням "плести кіліми", навчившись цьому від старших.
"Були в селі і чоловіки охочі до цеї роботи, уміли так сплести кілім, що найдоскіпливіша майстриня тільки руками розведе."
До кінця 30-х років килимові вироби плелись геометричними узорами, впровадження і поширення рослинного узору спостерігається у повоєнний і подальший періоди, аж до затухання. Багато давніх килимових виробів було вивезено у повоєнні голодні роки в обмін на хліб.
"Люди забирали з хат усе, аби тільки вижила сім'я, не жаліли нічого, те, зроблене твоїми, чи маминими, чи бабиними руками, вже ніякої цінності не мало, основною цінністю став хліб". За сприятливих умов люди знову потягнулись до прекрасного, та відтворення давніх традицій не відбулось за наявності нових, "модних" віянь. Провітрювали вовняні речі на Русалчин Великдень (у сухий четвер, на тижні після Зелених свят), щоб міль не заводилась. Пересипали тютюном, перекладали м'ятою, канупером і так зберігали.
Городництво "Земля жива, вона знає
і відчуває все, тому бити палицею землю
і плювати на неї — великий гріх"
(с. Стіна) Земля для українця свята, мати-годувальниця, що родить усе потрібне для життя, тому велика пошана була до неї, все вирощене поважалося, бо було як Даром від неї. Землі в Україні були родючі, клімат — помірний, що дозволяв без великих зусиль вирощувати не тільки збіжжя, але й городину, багату своїм асортиментом. Ульріх фон Вердум, німецький мандрівник-дослідник, подорожуючи з польськими вельможами Поділлям, захоплено писав: "... масні, родючі, чорноземні ґрунти, що буяли травами і городиною...", про "... охайні, доглянуті городи...", про те, як "...тут повсюдно, окрім багатої городини, ростуть і достигають дині"... [1].
Займалися городництвом виключно жінки. Збирали восени насіння, зберігали його, навесні висівали, протягом літа доглядали. Винятком були деякі овочеві культури, зокрема картопля, що садились гуртом, і ті, що садились в окремих регіонах під плуг — картопля, кукурудза ін. Благодаттю для сходу, росту усього посіяного, чи посадженого в землю, був дощ. Дощу чекали, виглядали, просили у Бога і воздавали хвалу за те, що посилав:Третий товариш, чим ся похвалиш? Приспів: Славен Син, славен Господь Бог наш на нсбеси. А дощик каже: - Нема понад мене Ой, як я впаду три рази в маю Возрадується жито-пшениця. Жито-пшениця, всяка пашниця. (з колядки, с. Стіна) Щоб дощам "не було зав'язано", дотримувались заборон, пов'язаних зі святом Благовіщення (7 квітня за н.с). Заборонялось до цього дня рушити землю за будь-яких обставин (садити цибулю, часник, забивати кілки у тин і т.п.). Благовіщення є особливим днем навесні, Господь у цей день благословить Землю і все суще на ній на тепло, на трудові клопоти, до цього дня існували заборони не тільки пов'язані з землею, але й побутові, які так чи інакше стосувались господарства, здоров'я і добробуту людей. Заборонялось: шити надворі (хоч могло бути вже тепло), щоб не нашкодити собі в житті; їсти на дворі ("плямкати ротом"), щоб не мати збитків у господарстві; уносити знадвору ранні квіти, курчата не вестимуться; на саме Благовіщення не топити в печі, щоб уникнути сімейного розладу. Отже, після Благовіщення починалась гаряча пора "порання біля землі". Як перший раз їхали орати "Господи, допомагай, Духу небесний, виорати це поле, та запорати його, у світлий час, у добру годину". У кого бики (воли), биками орали, а хто бідніший і нема биків, просили, а тоді за них відробляли. У кого було по одній коняці, спрягались з сусідом, чи з родичем і пахали разом. Добре було починати роботи біля землі з вівторка. Не починали ніяких робіт (протягом року) у той день, коли було Благовіщення (нічого не вдасться). Не починали ніяких робіт на старому (ущербленому) місяці, городина буде гнити і сохнути, або нападе "хробак". Вербний тиждень вважався невдалим для садіння і сіяння (ростиме як верба), останній — перед Великоднем — вдалим для будь-яких робіт на землі. Понеділок для починання невдалий день, зате добрий день для продовження роботи на землі. Лиса середа і сухий четвер на тижні після Трійці самим смислом слова забороняли торкатися землі, щоб не нашкодити городині. Найкраща для садіння пора, як місяць наростає і уповні, "тоді і в городі буде повно". Як приступали перший раз до роботи: "Господи, допоможи, в добрий час почати, а ще в кращий кінчати і щоб день не докучив і робочого не змучив", "Господи, допоможи нам земельку обробити і нового урожаю дочекатися, щоб вигідний рік був, без стихій, без градів". На молодику після Благовіщення "як земля дозволяє", як садили, стискали кулаки і подумки бажали, щоб росла цибуля як кулак. Часник (озимий) садили до Покрови (14 жовтня за н.с.) восени, а навесні — (ярий) — після Благовіщення, копали — після Петра (12 липня за н.с). Картоплю ("картофлі, картофлів") садили рано і багато, кукурудзу ("кукурудзи") — як вишня зацвіте.
"По деревах колис дивилис і примічали, коли пора садити. Розвився дерен — сіяли горох, мішанку, овес, ячмінь, на кілька тижнів пізніше — просо для курчат, а після картофлів уже і баштанні садили. На полі, на степах сіяли жито, пшеницю, ячмінь, соняшник, гречку, просо, садили багато кукурудзи, у кожній хаті з неї готували мамалиґу".
Капусту висаджували з розсади "як четвертий листочок бравса", як садили, брались за голову і бажали: "Щоб росла капуста туга, як голова, біла, як платок". До буряків, як сіяли, теж примовляли, торкаючись литок: "Дай, Боже, буряки, як у мене литки". Квасолю і кабаки (гарбузи) садили найпізніше, бо "ця городина ніжна, боїться холоду". Після посадки кабаків, "сідали на землю, качалися, тягнули в різні боки руки, ноги, щоб великі росли, а ще, як поблизу дес була повна молодиця, просили її до свого поля, посидіти на землі . Під час садіння городини старались не розмовляти "щоб не заводилас нечисть усяка", та якщо проходили перехожі з привітаннями і побажаннями, охоче відгукувались:" — Добрий день,
— Доброго здоровля,
— Боже Вам помагай,
— Спасибі, Боже й Вам помагай". Як закінчували городні роботи, казали: "Роди, Боже, на щасливого долю, хто буде жити, той буде живити". Зі шкідників були дротянки (на картоплю), ведмедки (на розсаду), довгоносик (на цукровий буряк). Звичаї, вірування, заборони, пов'язані з городництвом, вважали мудрими порадами, не нехтували ними, "бо всякий собі не ворог". Заборонялось на городі: плямкати ротом (їсти щось), щоб ніщо не заводилось; справляти фізіологічні потреби, щоб городина не гнила; розмовляти, як сіяли грядки, "бо урожаю убуватиме"; "переходити спину" при садінні картоплі, щоб спина не боліда; давати будь-кому насіння, поки сам не посадив, бо тут не вродить, а до того (кому дали) перейде. "Як росте городинка, наливається, душа радіє, аякже, а Бог дощик посилає на хвалу людям".
Садівництво Україна здавна славилася своїми садами. Тут вміли щепити дерева, займались виведенням місцевих сортів яблук, груш, слив, що мали високі смакові та урожайні властивості. Не випадково, чимало порід садових дерев (у XIX, на початку XX ст.) було закуплено Францією, Америкою, Канадою. Подільські сади вражали своїм "сортовим розмаїттям", а про сливи, вирощені на Поділлі, знали далеко за межами, у ближніх і далеких землях. Вже за князівського періоду повсюдно натрапляємо на згадки про "древа плодовита", що росли на нашій землі, а в козацькій період і про садівництво, і про городництво йдеться як про поширене і звичайне явище. "Кожна хата в козацькій землі оточена садками..., справа не обмежується садками навколо хати; при найменшій земельній спроможності українці заводять сади поза межами обійстя" [2, с.57-58]...
З усіх регіонів України до Києва звозились гори яблук, груш, слив, абрикосів, вишень. З Поділля, окрім усього, ще відправлялись "цілі потяги сушні (також — до Петербурга та Варшави). Ульріх фон Вердум у своїй праці "Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671,1672... через королівство Польське" згадує про великі сливові сади на Поділлі, про родючі і добре оброблені ґрунти, описує "гарно утримувані сади, багаті найдобрішими фруктами, зокрема яблуками, смачними і ніжними ... ", наголошуючи при цьому, що "... до такої акуратної роботи, якої потребує сад, не кожен народ схильний".Село Стіна, що на Вінниччині, не було винятком із цього правила, а тому, маючи невелику частину польового матеріалу, люб'язно наданого нам мешканцями, трохи конкретніше зупинимось на садівництві стінян. В переважній більшості і тут садки виносились за межі дворища (хоч були і біля хат). Дерева садились з півночі на південь, коріння перед посадкою опускали в глиняний розчин, відстань між деревами старались витримувати до п'яти метрів. Обкопували і обмазували вапном по можливості. Після Благовіщення (7 квітня за н.с.) весною і до Покрови (14 жовтня за н.с.) восени, можна було поратись біля землі, в тому числі і в саду. Якщо Покрова вкривала землю не снігом, а тільки листом, тоді ще можна було продовжувати садові роботи до Дмитра (8 листопада). Дерев не садили і не обрізали на молодику "у ріст гонитиме, а на плід скупе буде", і третій декаді ("щоб не хворіли"). Друга і четверта декади були найкращими для садіння. На місячні фази люди зважали, бо здавна знали про вплив Місяця на Землю. Доглядали за садом чоловіки, урожай збирали усією сім'єю, а заготовляли та переробляли фрукти на зиму, в основному, жінки. "Колись садів було більше. На полі, в основному, були садки, біля хати — менше. Чий був садок, по імені чи по прізвищу того й називався — Дмитрів садок, Пентюків садок... Дерева були не такі як зараз, пройшло п'ять-шість років, щепа поросла і пропала, а тодішні дерева могли рости до ста літ. У нас росло чимало дерев ще дідусевого тата. Яблука, груші, черешні, вишні, сливи, абрикоси були майже у кожного господаря. А як зацвітуть, то здається, ти наче у раю, а запах на весь світ і до небес". Щепити вмів майже кожен господар. Найпоширенішими (до 30-х - 40-х років) були такі сорти: - яблук: циганки, спасівки, саблуки, фунтовки, блоховки;
- груш: дулі, малайки, лимонки, фунтовки, спасівки;
- слив: ґолден, угорки, черкуші, пруні, гульки. "Найкращими яблуками вважались циганки. З кулак завбільшки, тсмнозелені, червонобокі, соковиті, а запах і смак, то землі об'їдь, і кращого не знайдеш. Колис яблука не червивіли, так не обсипалися, морозостійкі були. Зі слив — гульки, у роті самі танули. Гульки були пізні, вареники з них були найдобріші, а як мама, було, напечут їх, а тоді — в бочечку, прикладут зверху чимось..., такі добрі були". Надходив щедрий Спас (19 серпня за н.с), що благословляв дари плодів земних, тим самим благословляючи і невтомні, дбайливі руки трударя-українця. "Груш, яблук і слив святили стільки, скільки хто хтів. Завжди сватали більше, бо треба було сваченого і людям дати".
Святили ще колосся, мед і зело на добробут, на достаток, на день завтрашній, що після свого завершення розпочинався знову.Поскрипують ранети на погоду, Просвічені росою до зернят, На бронзовій дзвіниці небозводу Рожеві груші-спасівки дзвенять. Приймає Спас освячені запаси І грає колосочком на брові Ясна десниця змореного Спаса Благословляє руки трудові. (Петро Перебийніс) "Мало хто у селі не тримав садка, але таким людям давали. Не носили на базар, а старались дати у кого нема. Так воно у нас заведено здавна. Собі насушили усякої фрукти, а яблук ще й наквасили, та які добрі були", а тоді — людям. Та воно так як подумати, ти даси людині, вона — рада, а тобі так добре на душі, що ти людині дав." Інколи прокочувався слух про "відвідини" того чи іншого садка "нічними гостями", але ті "відвідини" люди не відносили до крадіжок. Для годиться сердились, знаючи найретивіших парубків, погрожували піти до батьків, бо знали "точно", що отого і отого сини були, але цим, в основному, і кінчалось. Грушка-минушка і на той рік уродить (приказка). Тадей Рильський у праці "До вивчення українського народного світогляду" теж описує такі "прояви парубоцького молодецтва", пов'язані з садками, баштанами. "Діяння ті чи інші самі по собі не вважаються похвальними; недаремними вважаються ті чи інші заходи для припинення цих проявів, та в глибині суворого осуду моральної сутності молодого покоління немає. "Молодість — буйність, та й годі". В основі явищ, про які йдеться, лежать не якісь спотворені моральні спонуки, а простий біологічний факт надлишку сили, властивий молодості." [3, с.110] Як і в інших сферах господарської діяльності, у садівництві також існували звичаї, обряди, вірування, що спрямовувались на забезпечення доброго врожаю, на відвернення "лихої години", а загалом — на покращення добробуту господаря. Першим урожаєм із садовини обов'язково ділилися з людьми, щоб рясніло і множилось; не виливали під плодові дерева помиїв, щоб не заводилась усяка нечисть, виняток становила тільки вода після змивання голови, яку завжди виливали під плодові дерева, щоб голова не боліла і волосся гарно росло; сміття, що збиралося від Святої Вечері до Нового Року до схід сонця несли в сад і спалювали, окурюючи димом дерева, щоб добре родили; якщо дерева не плодоносили, їх "залякували" у цей день. Господар підходив до кождного дерева, постукував сокирою по стовбуру і примовляв: "Не будеш родити, то буду рубити". Заборонялось: жінці у критичні дні лазити на дерева, бо можуть усохнути; лазити по деревах узутому, бо убуде плоду. Основою звернення до дерева є первинний загальнолюдський погляд на нього, як на живу істоту, що має душу, подібну людській, і розуміє мову. Ой на горі, на високій, Там дівчина сад садила. Сад садила, поливала, Поливала, промовляла: — Рости, саде, вищий мене, Вищий мене, кращий мене, Що яблучка для батечка, А ягідки для матінки, А кислички для сестрички, А виноград для братика ... [4, с.52] (З календарно-обрядової пісні)
Квітник Торкаючись таких сфер господарської діяльності як городництво і садівництво, годилось би сказати і про квітник, що уособлює глибину жіночої натури, потяг до прекрасного, відчуття гармонійності і довершеності. Тадей Рильський у вищезгаданій праці звертає увагу на чутливість українських жінок до краси. "Вони з однаковим пожвавленням і захопленням говорять про гарні жіночі строї, про квітник, про побачену красиву церкву, про колоризовані ікони, картини..., вони дивляться на це не як на річ, що несе в собі певну інформацію, а глибше і об'ємніше, як на красу, яка дивує і захоплює." [З, с.111] Квітник був (і є) невід'ємною частинкою кожного стінянського двору, де дбайливі руки плекали ту красу на радість собі і людям, він мав особливий мікроклімат, переповнений пахощами розпареними на сонці чи спонуканими вечоровою прохолодою. Перевага віддавалась квітам-багаторічкам, що зимували в грунті, накриті соломою, або перегноєм. Насіння висівалось після Благовіщення, з початком земельних робіт. Найпоширенішими з квітів були: купчаки (повняки), чорнобривці, айстри, кручені паничі, рожа, майори, нагідки, красоля, мак; з трав — барвінок, любисток, васильок, канупер, м'ятка, шовкова трава; з кущів — калина, бузок. "Люди наші люблять красу квітів, хочуть, щоб квіточка радувала око, так якось підбирають, що з весни і до осені цвіли і душу гріли". Все, що вирощувалось у квітнику, мало не лише естетичне значення. Майже всі рослини використовувались у господарській діяльності, народній медицині, родинній та календарній обрядовостях. У господарській діяльності — чорнобривці, нагідки, красолю висаджували між грядками для відлякування шкідників. У народній медицині — відвар з ягід і кори калини вживали при застуді, відваром із квітів купачків (повняки) лікували хвороби печінки, нагідками — всілякі запальні процеси, відваром м'яти гамували болі у животі, купали маленьких дітей, щоб добре спали, у любистку дівчата мили голови, щоб не боліли і щоб хлопці любили, купали дітей, "щоб влюблязні були", васильок вважали дієвим засобом при підвищеній температурі, канупером (листям) лікували зовнішні шкіряні запалення, рани. Про канупер збереглася у Стіні легенда. "Лишив козак жінку, єдну з дрібними дітками, ба сам наклав головою. Тяжко удові піднімати дрібноту, а ще тяжче на душі, бо заслабла. Проколола ногу, те й не годна ступити. Жнива у розпалі, а на їхній ниві колос землі клониться марно сподіваєтсс роботящих рук. Тужит жінка, просит Бога пожаліти хоч її маленьких дітей. Враз узявся коло неї чоловік, подав пахнучий листочок і вказав на ногу. Приклала жінка до ноги той листочок, біль затухати став, те й сон єї здолав. Прокинулас — до ноги, нога здоровша, а листочок відпав і приріс корінням до землі. Уклонилас вона тому чоловікові на штири боки (бо не відала з єкого боку узявся і в який пішов), подякувала за порятунок, бо вже могла дати собі раду. Доглядала листочок, поки не став він кущем. Стала ділитись з людьми і казати який він помічний. Множилась рослина, людєм помагала, а назва?, чи то сказана була тим чоловіком, чи люди самі назвали, хто зна, ї хто ж то прийшов на поміч, чи Миколай-угодник, чи Пантелеймон-зцілитель, але видко, що то був хтось із них." У родинній та календарній обрядовостях використовували васильок - "колись був при кожній хаті, особливо, де дівчата є, бо з васильку і барвінку зачинали плести вінок молодій, тому в труну, при похованні, васильок не клали". Васильок святили на Маковія (14 серпня за н.с), на Спаса (19 серпня за н.с), зберігали сухими у хаті, за іконами "коли васильок у хаті, голова не болітиме"; - барвінок, калину — у весільній обрядовості; - любисток — на Зелені свята, прикрашали хату,
носили як оберіг від злої сили протягом тижня після Трійці; - м'ятку — на Трійцю прикрашали хату,
святили на Маковія, Спаса разом з чорнобривцями, айстрами, іншими квітами.
Та вроди, Боже, троє зіллячок:
Перше зіллячко барвіночок,
Друге зіллячко любисточок,
Третє зіллячко васильочок.
Барвіночок - для дівочок,
Любисточок - для любощів,
Васильочок - для запаху...
[5, с.228] (З купальської пісні)
Глиняний посуд у побуті Часи трипільської культури висвітлюють гончарство на українській землі вже на високому рівні розвитку. Результати археологічних досліджень 1929, 1958 р.р. (експедиції наукових співробітників Тульчинського музею, С. Гамченко, керівник експедиції 1929 р., М. Макаревич - 1958 р.) поблизу с. Стіни Томашпільського району Вінницької області, дають підставу потверджувати високий рівень всебічної обізнаності людей періоду трипільської культури. Доречно буде подати деякі узагальнення даних досліджень стосовно розвитку гончарства. "... Виявлені поблизу с. Стіни численні зразки трипільської кераміки. їх можна поділити на дві групи: червоноглиняну, з монохромним розписом і сіроглиняну, іноді з домішками черепашки. Остання належала до кухонного типу посуду. Форми посудин різноманітні: горщики з широким горлом, миски різних розмірів, біконічні і шоломовидні посудини, біноклевидні вироби, посудини на чотирьох ніжках... Цікаві композиції орнаментики на окремих з них. Зображення биків, що стоять один проти одного. Посуд кухонного типу теж прикрашений рельєфними головами биків, або ліпленням, що відображає цю тварину. Зображення бика на посуді пов'язане з розвитком тваринницько-землеробської трипільської культури... Окремо слід сказати про виявлення чималої кількості фрагментів днищ з відбитками різних тканин, шматочки яких гончарі, в процесі роботи, підкладали під днище. Такий спосіб формування виробу дозволяв, напевне, відмовитись від звичайної стрічкової техніки і перейти до деякої подібності поворотного пристосування, а саме, повертати посуд, не торкаючись сирої глини..." [6, с.23-24] З початком застосування гончарного круга форма глиняних виробів помітно урізноманітнюється. Багаті поклади високоякісних глин в Україні сприяють утворенню численних гончарних осередків. Населенню пропонуються вироби, здатні задовольнити найбільший попит. Окрім посуду для домашнього вжитку, гончарі виготовляли також декоративний посуд, скульптуру, дитячі іграшки, кахлі, іншу продукцію. Продавались гончарні вироби самими майстрами (залучались також члени сім'ї) на ярмарках, базарах, рідше — вдома. Стіняни користувались посудом, зробленим у сусідньому селі Паланка, де були чималі родовища білої глини. Паланські гончарі робили з посуду все, що кому треба було на той час: горшки, миски, полумиски, макітри, ринки, гладущики, баньки, близнятка, накривки. Закуповували також посуд у Томашполі (12 км, ближчого базару не було) або в Дзиґівці. Посуд був простий і "поливаний" з розмальовуванням. "То вже такий, ну дуже гарний був посуд, сватковий. Як мили миски після обіду, то мама, було кажут: "Ти добре дивиса за цею поливаною мискою, обрежно дивис, щоб не пустила та не розбила". Так наказували, бо як таку просту глиняну миску пустиш (всяко бувало), то це дешевше, а поливану, то - жалкіш".  Іл. 1. Миски поливані розмальовані.  Іл. 2. Глиняний та дерев'яний посуд з побуту жителів с. Стіна (з колекції шкільного краєзнавчого музею).  Іл. 3. Горщик та горнята.  Іл. 4. Жбан. У разі потреби поповнити чи докупити що, ішли на базар, приходили у гончарний ряд і вибирали що треба, зважуючи у руці і дослухаючись до звуку. Посудина, важка в руках, вказувала на неякісне випалення, "ґудзок" усередині на денці (рідше — на боці) вказував на недовимішену глину, а нечистий звук при постукуванні і прослухо-вуванні, означав наявність тріщини. На ці "перестороги" зважали, бо інакше "... у грошей очей нема, заплатиш, а воно, гляди, і розпалос скоро, бо не випалено як слід, чи той ґудзок відпав, те й дірка у горщику. І то вже тих грошей, копієчка до копієчки, те й то вже вкладеш у щось недолуге, так уже прикро тоді... Давні люди були досвідченими покупцями глиняного посуду. Любо було дивитис, як вони вибирали. Зважит у руках, загляне всередину, обведе увесь оком, а тоді постукає і слухає дзвін. Як глина добре вимішена, випалена і нема розколин, то посудина не дзвенит, а співає". "Тато казали нам про єдиного чоловіка, що грав на горщиках. З куль він був, не відаю, то казали, що часто по базарах ходив, чи ярмарок який де... Заходив до гончарів довго "слухав" горщики (гладушчики, ринки), а тоді ставив у ряд (до десяти і більше було) і зачинав награвати. Виходила музика! Казали і яку грав, те... Посуд ставив не по-рівному, а тако, єден туди, єден сюди. Щось у руках мав, чим постукував. Дивний був таки той чоловік, казали тато, отак довго дослуховуєся до звуку, а тоді й ка'е: Цей горщик (гладущик) не заграє, він зроблений чоловіком під сердиту, чи злу руку..." Ціни на посуд були доступними, але ще й торгувались, "на те й базар, щоб торгуватись". Платити можна було не лише грішми, але й зерном, "... чи ще чим, що в кого було". Кожна сім'я купувала собі "близнятка", два, спарені між собою, горщики, у них зручно обід у поле носити, в одному — борщ, у другому — каша. Раніше щороку новий горщик купувався для куті. Новий глиняний посуд треба було обтерти, щоб не сипалась глина, перемити, випарити. "Є такий буран, називається парник, жовтенко цвіте, то його клали в кожен горщик, гладущик на пропарування і парили. Макітри обтирали, обмивали, намазували жиром і ставили в піч, щоб закисалис, як макогоном треба буде терти будь-шо, то треба шоб крепка була". Зберігався посуд у хаті і на горищі. Миски, полумиски — на полиці, над дверима, горщики, ринки ("... там не було його так аж багато..." — коло печі, на лавці, гладущики - частина коло печі, надворі і в сінях на полиці, баньки і великі горшки (на воду, квас, олію) — на горищі. Баньки були (на воду, олій) від однієї до п'яти літрів, великі горшки — від одного до двох відер (на квас). У них варили страви на весілля, зберігали на горищі перевернутими. Вірування, пов 'язані з посудом. Горшки на ніч не лишали відкритими, щоб не впало нечисте щось. Накривали покривками, а найчастіше перевертали; з горшка ніколи не їли, неетично; не шкрябали ложкою по денцю горщика, щоб не прикликати злиднів; не користувались надщербленим посудом, щоб уникнути негараздів; не лишали на ніч немитого посуду, щоб злидні не паслись; б'ється посуд, на недобре, колеться, чи щербиться — теж, "... так казали колис, а зара, як б'ється що з посуду, то кажут, що то на щастя..." Надані нам відомості засвідчують глибоку архаїчність, тісний зв'язок людини з природою, шанобливе ставлення до неї, а відтак, життєстверджуючий зворотній зв'язок. Зібрані у Стіні матеріали становлять значний інтерес, але за браком експедиційного часу не можуть відображати цілісну картину, бо є тільки часткою тих глибоких знань, що шліфувалися віками, поступово створюючи захисний макрокосмос народу, що живить і оберігає його. Початок дослідницької роботи хай стане спонукою для поглибленішого вивчення матеріальної та духовної культури нашого народу.
Джерела та література - Ульріх фон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672 ... через королівство Польське // Жовтень. - 1983. - №9,10.
- Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. - К, 1995. - С. 57-58.
- Рильський Тадей. До вивчення українського народного світогляду
// Хроніка - 2000. - К., 1993. - №5 (7).- С. 110-111. - Лисенко М.В. Українські народні пісні. - К, 1990.- Ч.І. - С. 182.
- Українська минувшина. - К, 1993. - С.228.
- Макаревич М.Л. Исследование в районе села Стена на среднем Днестре.
// Краткие сообщения Института археологии АН УССР. - 1960. - Вып. 10. - С. 23-32.
Матеріал упорядкований на основі інформації, наданої жителями села:
1. Зубрицькою Валентиною Володимирівною, 1920 р.н.
2. Гідрович Марією Христофорівною, 1927 р.н.
3. Козинець Оленою Семенівною, 1929 р.н.
4. Чорною Зоєю Зосимівною, 1932 р.н.
5. Осипенко Катериною Серафімівною, 1938 р.н.
6. Сідак Галиною Іванівною, 1953 р.н.
7. Сідак Клавдією Гнатівною, 1904 р.н
|
