Розділ І Історико-етнографічні дослідження с. Стіна Архітектурна спадщина Традиційна сільська забудова Вуличну мережу Стіни цілком визначає ландшафт, а оскільки він дуже пересічений, то геометрично правильних вулиць у селі немає, принаймні у старій його частині — по схилах і в долині каньйону. Відносно регулярне планування спостерігається лише на підвищеній місцевості, що зветься Новобуди або Іванівка — на південному заході від гори Колька. Переважно у селі безсистемне планування з хвилястими і заокругленими вулицями та провулками, які подекуди закінчуються глухими кутами. Є настільки стрімкі вулиці, що в негоду небезпечно пересуватися ними. Вулиці, що тягнуться вздовж пересіченого рельєфу, цікаві тим, що їхні садиби з одного боку ніби дряпаються нагору своїми садками й городами, а дворами підступають до дороги; а з іншого — сповзають вниз до самої річки городами й левадами, а дворами притискаються до дороги, то ж перехожому видно геть усе, що діється у дворі. Селянські садиби відзначаються такою ж нерегулярністю й мальовничістю, як і вулиці. Під забудову відведені невеликі за площею ділянки, решту землі використовують під городи і садки. Двори, залежно від рельєфу, мають найрізноманітніші окреслення, і важко простежити сталу закономірність у розташуванні будівель на терені садиби. Там, де споруди неможливо розмістити на рівні тераси, їх ставлять поперек схилу, компенсуючи перепад рельєфу високим підмурком, цей перепад нерідко використовують для господарських потреб. Невеликі приміщення для дрібної худоби і птиці часто видовбують у скелі, а передню стіну викладають з каменю або вальків. Які ж господарські будівлі традиційно стояли на селянському подвір'ї? "Якщо людина зовсім бідна, то в неї — хатина, хлівчік маленький, якби де вівцю загнати, та курник, щоб де курча було. А де багаті, там хата, хлів для коней, для овець. А то комора—там усе складається, мішки з зерном. Стодола така велика ... без стелі. Там снопи молотили, тримали робочий інвентар: лопати, сапи, плуг, борону, те, що коло землі робиться, щоб воно не ржавіло". [12]
Будували також шопи з трьома стінами і сохами з четвертого боку. Часто шопи тулили до хліва, до підпірної стінки. Стодоли ставили подалі від хати, в городі - якщо була можливість, відокремлено від забудови. Хати ставили і чолом, і причілком до вулиці, але завжди орієнтували вікнами до сонця (південь, південний схід, південний захід). Частіше хати відносили в глибину садиби, а господарські будівлі ставили попереду.Важливою рисою села Стіни є широке застосування в забудові натурального каменю (вапняка, пісковика). З каменю мурували стіни виробничих та господарських будівель, огорожі, підпірні мури, східці, стелили доріжки, майданчики у дворі. Повзучі рослини обплітали огорожі та підмурки зеленими живими візерунками. Усе це надавало забудові села особливого колориту, що зберігається донині. Наведемо декілька прикладів традиційного планування дворів кінця XIX - початку XX ст.ст. Забудова цих дворів збереглася лише частково, більшість будівель поновлено, але місця їх розташування і принцип планування майже не змінились.  Іл. 2. Двір №1 в Долинах. Двір № 1 в Долинах на рельєфі, що підвищується відносно вулиці. Хата розташована на терасі в глибині двору, звернена зачілком до вулиці (іл. 2). Господарські приміщення (хлів і шопа) торцевими фасадами виходять просто на вулицю, а кам'яна огорожа двору продовжує площини торцевих фасадів, що мають високі підмурки. Ворота і хвіртка з жердок переривають мур огорожі біля шопи. Перед хлівом вимурована обора для худоби. Вздовж затилля шопи — напіввідкрита з одного боку приступа на стовпчиках з односхилим дахом. Стіни господарських приміщень викладені з каменю. Хата і літня кухня мають вальковані стіни. Хата орієнтована на південний схід. Високі мури огорожі і кам'яні стіни будівлі, що виходять на вулицю, підкреслюють замкненість двору, справляють враження суворості і неприступності, як невелика фортеця.  Іл. 3. Двір №2 в Долинах. Двір № 2 в Долинах (початок — перша половина XX ст.), порівняно з попереднім має більшу відкритість відносно вулиці, хоча позиція будівель у ньому аналогічна, тобто хата стоїть на верхній терасі у глибині двору, а господарські споруди (хлів з оборою і шопа) на нижній терасі, ближче до вулиці. Тераси розмежовані підмурком, посередині довжини якого зроблені східці проти входу в хату. Хата орієнтована на південний захід і звернена чолом до вулиці, на відміну від першої, що займає торцове положення. Крім того, під'їзд до садиби має вигляд "рукава", тобто деякого розширення вулиці під кутом. Такі під'їзди характерні для наддністрянських сіл, що розміщуються на складному рельєфі (іл. 3).  Іл. 4. Двір №3 на Замлинянах. Двір № 3 на Замлинянах (початок — перша половина XX ст.) тулиться під скелею на вузькій терасі, схожій за формою на веретено. Двір вивищується над дорогою на висоту близько 6 метрів і відокремлюється від вулиці майже прямовисним скосом. В'їзди у двір влаштовані з двох протилежних вузьких кінців ділянки. У дворі: хата — чолом до вулиці, хлівчик для кози, курник і хлівчик для козенят з загородою, вириті у горі, як печера, та льох. Усі господарські приміщення мають невеликі розміри. Це приклад двору з особливо обмеженими можливостями для забудови (іл. 4).  Іл. 5. Двір №4 в Селищі.  Іл. 6. Двір №4 (Базилевського). Розглянемо планування двору № 4 в Селищі (кінець XIX — середина XX ст.), який належав спочатку Базилевському П.. Садиба займає видовжену ділянку, що утворилась при розгалуженні вулиці на дві гілки, одна з яких іде вище, а друга нижче по рельєфу. В місці розгалуження вулиці був влаштований в'їзд у двір. Його забудову складає шопа з наскрізним проїздом, хлів з оборою, далі стояла хата, а напроти неї — шопа для возів і реманенту. А ще далі на межі з городом був відкритий тік для обмолоту хліба. У першій шопі, що мала проїзд, широка брама закривала його ззовні і затримувала сильні вітри. Проїзд у двір через шопу. Забудова двору зазнала змін. На місці старої хати в 60-ті роки збудували нову, від шопи з возівнею лишилися фрагменти стін; але будівлі господарського двору з наскрізним проїздом, датовані 1900-м роком, збереглися (іл. 5, 6).  Іл. 7. Традиційна хата на дві половини з призьбою та перекритим шифером дахом. Традиційна селянська садиба являла собою гармонійний архітектурний ансамбль, тактовно вписаний у природне довкілля. Єдність усіх елементів ансамблю обумовлювалась перш за все місцевими матеріалами, які можна бачити і навколо в природному оточенні, і в кожній з будівель (камінь, глина, деревина, солома). Крім того, схожими були архітектурні форми будівель — дуже лаконічні і виразні. Головною спорудою селянської садиби є хата. В Стіні збереглося чимало хат кінця XIX - початку XX ст.ст., але з переробленими дахами - солом'яного покриття вже не знайдеш (іл. 7.).Майже в усіх старих хатах вікна розтесані, печі перекладені або зовсім розкидані. Проте, розповіді старожилів, фотографії 1929 року, коли село ще мало традиційне обличчя, дозволяють подумки відтворити втрачене, уявити собі весь процес зведення хати. Незважаючи на багаті поклади каменю в Стіні, хати з цього матеріалу будували рідко. За дослідженнями О. Марзєєва на Поділлі лише 4% хат були кам'яними. Переважно стіни робили з глиновальків і дерев'яних дилів, бо "валькована хата тепліша, а кам'яна холодна". Крім того, не в кожного була можливість добути камінь. Давніші господарські будівлі теж були ліплені. "Біля хати садили ясен або горіх, дуб. Ясен корінням витягує вологу, і хата суха, як перець. Якщо глинобитна хата, це єдине, що врятує". [7] Найпростіший тип житла — курінь — будували як тимчасовий притулок.
Нащадки козаків Пентюків розказували про курінь в Одаї таке: "Стіни були врізані в землю, обкладені коленими полінами, зверху — балки". [13]
"Колись не клали великих хат, не вбивались отако ... у ту красоту, ні". [25]  Іл. 11. План хати кін. XIX - поч. XX ст. Двір №3(Зубрицької В.В.) на Замлинянах.  Іл. 8. Хата на підвалі (проживає родина Кельбас З.В.). Усі старі хати, які довелось обстежити, мали однакову тридільну планувальну структуру: посередині сіни, а з обох боків житлові приміщення — більше — "хата", менше — "хатчина". За рахунок сіней інколи відгороджували "комірчину" (іл. 8.). "Раніше рідко хто міг робити на подвалі. Дерев'яні підвалини не клали" [13]. На кутках і де двері закопували грубі сохи, по можливості дубові, під сохи клали каміння, між сохами так само сторча надовбували дилі знизу і зверху у платви. Тоді місили глину, землю з соломою, половою. З цього замісу робили вальки, вкладали їх межі дилів, як кажуть, плели. Потім обмащували стіни з двох боків глиною. Зверху клали поздовжній сволок. На сволоку ще й хрест вибивали, бо старі люди вважали: якщо нема хреста на сволоці, то це не хата. Впоперек клали сволочки, поверх сволочків густо вкладали дилі на горищі, обплітували їх вальками і обмащували глиною — чоловіки подавали, а жінки мастили. Робили комин пічний, потім коминок для виходу диму. Врубували у платви крокви, на них набивали лати. Цзяхів не було. Свердлили і забивали кілками. Вважалось, що цвях поржавіє, і хата розсунеться, а вже як дерев'яний, то не розсувалось. Чотирисхилий дах вкривали соломою, сніпками з житнього околоту, ушивали колосками вниз. Сніпки прив'язували до лат перевеслом, а по кутах сніпки прив'язували юрком, тобто дерев'яною ломачкою, дубцем. Чіпляли тим юрком і крутили його, а воно стискало так тісно, що руками так не зробиш [15]. "Сніпки на розі називались китиці і головачі. Китиці зв'язувалися на краю, солома довга. А головачі - тут головка, а тут воно коротке. А на стрішку робили грубі сніпки. А на уставку вже такою соломою складають валком, а потім із дерева ... дюрка в їднім, дюрка в другім,... дерев'яний такий кілок ... то туди, то туди через верх — пізень називається". [17] "Це такі розчохи, щоб вітер не зривав, щоб покриття довго стояло, 30-60 років. Верх намагалися зробити вище, тоді вода, не зупиняючись, швидко сходить з даху". [13] Попереду хати на південь робили широкі призьби, щоб можна було сісти. Ззовні і зсередини стіни білили, а призьбу підводили жовтою глиною.  Іл. 9. Фрагмент інтер'єру хати Зубрицької В. В. (піч і куток). Хата кінця XIX - початку XX ст.  Іл. 10. Фрагмент інтер'єру хати Антонишиної З.К. (1915-2000р). Хата кінця XIX - початку XX ст. Внутрішнє обладнання хат в Стіні — традиційне для Поділля. У кутку між сінешною і затильною стінами — піч (іл. 9, 10.). Далі грубка, а межи піччю і грубкою — так званий "куток", далі дощаний настил — постіль. Між чільною і причілковою стінами — стіл, а вздовж цих стін — нерухомі лави і рухомий ослін. Перед столом ослін не ставили, а "як хтось помер чи поминки, то тоді вносять яку доску чи ослін і перед столом кладуть" [12]. "У більшій хаті стояла скриня. Сім'ї у людей були великі, найменше було п'ятеро, а то й по девятеро дітей. А спати .. і на печі, і межі грубкою, і на постелі... Постіль — дерев'яна, чотири стовпчики, поперечини, стелиться досками, а на ці доски солома, а на солому рядно... Як в кого більша піч, дітей і по троє, і по четверо сплять на печі. Рядно постелене самодєльне. Подушки в кого є, а в кого нема. То оце вдягання скинуло і лягло. А вкривалися то веретою, то кожухом, то буркою, цею ... чугаїною укривалися, чим було: зігнеться так і спить". [12] Біля входу в хату — мисник: "дві дошки, а потім поперебивані досточки так височенько. Там кухлятко яке з олійом, мисочки. А над дверима полиця. На полицю хліб складали, шось-небудь ... Чи цибуля жарена з олійом, шоб коти не добиралися, кладеш туди ... Жердка ... На цю жердку клали пілку. А на пілку подушки убрані, вишиті в кого є. Це у великій хаті, де живеться, шо-небудь скинути з себе — і на жердку ... Колиски плели з пруття: така каблука зігнена, потім заплітається, як кошик і вішається на кілок. У колиску стелять, щоб м'яко було дитині. Подушечка маленька в колиску. Колишуть дитину, як не спить, і колискову співають: "Ой, ходив сон коло вікон, а дрімота коло плота. Питається сон дрімоти: "Де ми будем ночувати?" — "Де хатина теплесенька, де дитина малесенька..." [12] Прикрашали хату рушниками, килимами, витинанками. До революції, хто жив заможніше, мали килими у великій кількості. їх вішали на стіни, по-під вікна, над постіллю застиляли ними лави (налавники). Але в голод люди "проїли" ці килими, бо рятувалися від смерті. І килими на якийсь час зникли. Натомість розповсюдились витинанки, різні паперові прикраси, які розфарбовували і кріпили на сволоки, на комин, по-під вікна, на стіни. Оздоблювали хату й "павуками". Із стеблин жита чи пшениці робили гарну парасольку і прикрашали її різними букетами (купчаками, чорнобривцями), вирізували з кольорового паперу і самі робили квітки, усе це вішали на стелі, під сволоком. "Павуків" багато робили - і 5, і 10, як хто хотів. Припічки затирали сажою, а тоді брали деревій, умочували у фарбу і робили тим деревієм квіточки по припічку, тоді ще якусь рослину вмочували в іншу фарбу: "Молоді жінки любили, щоб гарно було і на комині робили когути, а коло челюстей печі квіточки і у "кутку", де спати. Я чорненьким замащувала і такі квіточки на картофлі виріжу і мачаю. Біленьке, жовтеньке мачну ... Виходило, як шпалер, дуже славно. Бо я так любила ... Мама мені казали: "Я, як була дівка, дуже любила щоб було чисто. Землю змастю жовтим, а під столом квітку красиву зроблю і далі квітки такі повиробляю по хаті, шоб славно було." [29] Але більшість стінян не пам'ятають в селі малювання на стінах чи на інших площинах хати. Переважно згадують про паперові розфарбовані прикраси, що ліпилися в інтер'єрі. Але поступово, вже після другої світової війни, це захоплення пішло на спад. Жінки знову повернулися до стародавніх ткацьких верстатів, знову сіяли коноплі, вибирали, мочили, терли, пряли і ткали різні вироби. Відродили килимарство, килими виготовляли вовняні. І до сьогодні у кожній хаті можна бачити різні види ткацьких виробів, як давніх, що вціліли під час голодоморів, так і сучасних. Таким чином, настінне малювання, як явище, в Стіні в XX ст. не фіксується, виключаючи поодинокі випадки, — на відміну від регіональної традиції південного Поділля, де в першій половині XX ст. особливо в 20 - 30-ті роки воно було широко розповсюджене в інтер'єрі і в екстер'єрі народного житла. Гадаємо, що в Стіні роль інтер'єрного розпису компенсувалася килимами, які не тільки прикрашали, але й утеплювали хату. Почесне місце в хаті займали ікони: "У селянській хаті було ніби в церкві, а вся передня стіна на схід — образ біля образу, а в кутку особливо. І на причільній стіні були, і вище вікон теж були, від початку до кінця. Найулюбленіші ікони — Спасителя, Матері Божої, Святого Миколая. Образи ставили від грому, від пожежі,... по 8 - 12 ікон було в хаті". [8] Деякі селяни стверджують: "У нас покуті нема. Жінка їдна розказувала, шо ... батюшка був у хаті та й каже: "Чого це ви Спасителя поклали в угол? Це неправильно".
Таким чином на різних кутах села по-різному розміщували ікони, скажімо, в Селищі — на покуті і на прилеглих стінах, а в Долинах — на стінах тільки, але не в кутку.Господарські будівлі зводили з таких самих місцевих матеріалів, як і хати, причому стіни з каменю робили в холодних складських приміщеннях (шопах, льохах, стодолах), а вальковані — в приміщеннях для худоби (хлівах, хлівцях). Більшість господарських споруд мали двосхилі дахи з трикутними фронтонами на торцях. Виключно важливе значення в житті селян, окрім садибної забудови, мали криниці ("кирниці") як джерело питної води. Де копати криницю, підказували зарослі бузини та інші прикмети, що "тут колись текла вода, а тепер вона опущена нижче, де є ярки прохожі" [13].  Іл. 12. Криниця в Долинах. Давній тип.  Іл. 13. Криниця в Долинах, з якої воду дістають ключкою.  Іл. 14. Криниця.  Іл. 15. Схематичний план криниці на Журавлівці. А з глибоких криниць воду діставали за допомогою валу (Іл. 14.).Підземну частину такої криниці вимуровували з каміння, а зверху ставили кубічний або гранчастий великий камінь, в якому видовбували попередньо наскрізний отвір у вигляді циліндра. З двох боків цього каменю закопували сохи, до них зверху прикріплювали вал з ручкою, для витягання води за допомогою канату. Над валом ставили двосхилий дашок під соломою чи дощаним покриттям — для захисту від опадів. Крім того, отвір криниці прикривали засувкою. Майданчик, де стояла криниця, був підвищений відносно ґрунту, вимощений плитами, огороджений муром, — лишався тільки прохід зі східцят. Біля криниці часто робили дерев'яну лаву і кам'яні ночви — цебриння для напування худоби (іл. 15.). Найбільшою шаною у стінян користуються криниці з проточною водою, а особливо одна з них, що має назву Кирлиг: "Кирлиг — у лісі б'є із землі, як у березі. В ньому дуже холодна вода, дужа гарна вода. Посідаємо коло тієї кринички та й пополуднуємо, та й полягаємо. Понабираємо водички собі. А як заслабне хто, то каже: "Принесіть мені води з Кирлигу". [16]
І перед смертю люди просили принести саме цієї води. Вважалося, що вона має помічну і очищувальну силу. Іл. 16. 1-2. Теплиця і криниця в Долинах (схематичний план).  Іл. 17. Теплиця в Долинах. Про будівництво теплиці на Журавлівці розповіли найближчі сусіди: "На тому місці маленька калабатина - лізворчик маленький здавна був, а в 1988 році розширили його, обмурували і зробили теплицю. Поставили камені, щоб прати. Але треба було вище ставити, щоб не заносило мулом, як ідуть великі зливи. Там є джерело, поступає вода. Мішки, штани, сорочки, верети здорові, налавники там перуть зимою, бо річка зимою замерзає. В сусіднім селі Яланці є здоровий лізвор". [31] Під час прання жінки спілкувалися між собою, обмінювались новинами, співали. Ці дуже своєрідні споруди названі теплицями через те, що вода в джерелах не замерзала і взимку, тож видавалася відносно теплою порівняно з холодним морозним повітрям. Але при влаштуванні теплиць треба було прискіпливо враховувати рельєф місцевості, щоб джерело води було значно вище водовідводу. Тоді під час паводків чи просто дощів теплиця не замулювалась, і не треба було часто її чистити. Як бачимо, для виникнення подібного типу споруд були необхідні дві головні умови: наявність джерел проточної води і кам'яних покладів, чим багате село Стіна. На завершення розмови про стінянські теплиці наведемо цікаву легенду, почуту ще у дитинстві Кельбас Л.К. від її бабусі Маланської Є.С. (1888 р.н.). Ця легенда має опосередкований зв'язок з теплицею на Журавлівці. "По той бік річки, в долині, де теплиця, дуже давно, ще за кріпаччини, це місце було вкрите лісами. Там промишляла ватага розбійників. їх було всіх дванадцять. Вони награбували за весь час дванадцять бочонків золота. Засмолили, закопали біля цієї теплиці під скалою. Поклялися, що добудуть, як зійдуться усі дванадцять. Знайти його можна тільки рано вранці, коли сходило сонце. Там росло дерево шовковиці, у нас його називають мормою. Коли сходило сонце і било на верхівку морми, ця тінь показувала, де був закопаний клад. Вони так і не змогли зійтися всі. Золото до цієї пори там. Скільки я прихожу до теплиці, я згадую бабусю і її легенду. Бабуся казала, що золото не так просто знайти, бо воно не дається недобрим людям в руки." [20]  Іл. 18. Кузня 1925 р. в Долинах. Вигляд з вулиці. Колись у селі було чимало кузень, до колективізації десь 5 — 6. Споруда однієї з них збереглася донині в Долинах. Збудована вона 1925 року її господарем Арсенієм Березовським — дата видовбана на чільному фасаді. Коваль робив підкови, штаби до коліс, сапи, лопати, гачки тощо. Ще при румунах 1944 року ця кузня працювала, а потім помер її власник, і з тих пір вона не функціонує. Кузня розташована біля вулиці, яка в цьому місці утворює розширення — "рукав", характерний для подільських сіл під'їзд до садиби коваля (кузня стоїть біля входу в садибу). Рівень ґрунту двору піднімається вгору відносно дороги, тож кузня у східному напрямку частково врізана в рельєф. Таким чином її кам'яні стіни, крім чільної, виконують роль і підпірних стінок. Через це вони дуже товсті: якщо звичайна чільна стіна має 73 см, то північна підпірна — 128 см завтовшки (іл. 18.). Будівля кузні являє собою однокамерну споруду, перекриту лучковим склепінням, викладеним з каменю, так само, як і стіни. Підлога — глинобитна, заглиблена на 30 см відносно рівня землі біля входу. Посередині торцового чільного фасаду, зверненого на захід — двостулкові двері завширшки 125 см, а з обох боків по одному, майже квадратному вікну (50 х 60 см). У північній стіні зверху вузький отвір, схожий на амбразуру, очевидно для провітрювання приміщення. В глухому східному торці кузні отвір горна (64 х 46 см) з лучковою перемичкою. На відстані 2 м від горна — могутня дубова колода 32 х 41 см для ковальських робіт. Висота приміщення по середній вісі — 256 см. Перекриття будівлі ззовні засипане землею, і на кузні зверху росте трава. До традиційної сільської забудови можна віднести і невеликі млини, споруджені за народним звичаєм із місцевих матеріалів. Але жодного з таких млинів у селі не збереглося. Залишилися спогади: "Тепер ми веземо до млина на хліб цю пшеницю в чуже село. А раніше і чужі везли до нас: село Безводне, кілометрів шість відти везли, село Калинка... Мололи жито, пшеницю, кукурудзу, ячмінь, горох, крупи робили: хто хоче, на муку. Мірошник у селі жив далеченько від млина, мав хату, сім'ю. До млина приходив на роботу. Привезем до млина, він зваже, ми даєм зерном ... вимір. Тепер грішми платять. Він брав собі, скільки хтів. Він важить ... міркою і на горище висипає. Добрий вимір брали". [12] Примітка: малюнки, кресленики, обміри - автора статті.
Джерела та література - Ульріх фон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672... через Королівство Польське
// Жовтень. — 1983. — № 10. - Гульдман В.К. Памятники старини в Подолии. — Каменец-Подольский, 1901. — 50 с.
- Сецинский Е. Приходы и церкви Подольской епархии // Труди Подольского епархиального историко-статистического комитета — Каменец-Подольский, 1901. — Вып. 9. — С. 1020-1021.
- Батюшков П.Н. Подолия. Историческое описание. — СПБ, 1891.
- Дневник Станислава Освенцима 1643-1651 г. // Киевская старина. — К, 1882. — № 1. — С. 373 — 374.
- Пламеницкая О.А. Томашпольский район: с. Стена. Комплекс сооружений на Замковой горе. ХVІІ-ХІХ вв. // Памятники истории и культуры Винницкой области. Материалы к Своду памятников истории и культуры народов СССР по Украинской ССР. - К, 1990. - Вып. 8. - С. 194-198.
- Дмитришин Віталій Васильович, 1923 р.н.
- Любарський Віталій, 1936 р.н.
- Чорна Зоя Зосимівна, 1932 р.н.
- Пентюк Ганна Серапіонівна, 1937 р.н.
- Козинець Олена Семенівна, 1929 р.н.
- Зубрицька Валентина Володимирівна, 1920 р.н.
- Пентюк Василь Лазаревич, 1922 р.н
- Сідак Клавдія Юстимівна, 1910 р.н.
- Заєць Мокій Микитович, 1908 р.н.
- Сідак Марія, 1922 р.н.
- Олійник Ніна, 1935 р.н.
- Сідак Лідія Микитівна, 1910 р.н.
- Осипенко Ганна Йосипівна,
- Кельбас Любов Калістинівна, 1950 р.н.
- Сідак Галина Іванівна, 1953 р.н.
- Сідак Ганна Миколаївна, 1954 р.н.
- Осипенко Марія Гаврилівна, 1921 р.н.
- Журавель Зоя Гуріївна, 1936 р.н.
- Сідак Клавдія Гнатівна, 1904 р.н.
- Пелех Ганна Іванівна, 1926 р.н.
- Запопадний Онуфрій Вікентійович, 1928 р.н.
- Заяць Марія Панфілівна, 1924 р.н.
- Осипенко Олентія Тодорівна, 1903 р.н.
- Гідрович Марія Христофорівна, 1927 р.н.
- Журавель Микола Корнійович, 1926 р.н.
|
