Розділ І Історико-етнографічні дослідження с. Стіна Архітектурна спадщина (Гудченко 3. С.)
Монументальні споруди і знаки Найзначніші з монументальних споруд Стіни були розташовані на Замковій горі. Більшість з них поглинув час. Від колишніх укріплень ХVІ-ХVП ст. залишилися тільки рештки мурів зі сходу, заходу і півночі. Поряд із західними мурами - видолинок. Можливо колись там проходив глибокий рів, який засипали, коли відпала в ньому потреба, і зробили дорогу. Стінянин Дмитришин В.В., місцевий історик, спостерігав, як узимку добре проглядається слід того рову - скрізь сніг, а там трава росте, бо знизу, видно, порожнина, і просочується тепле повітря: "Стоять люті морози, а над Домною Романівною хоч барвінок рви" [7]. З півночі, у найвужчій частині Замкової гори були підвісні ворота і замок трикутної форми, про який згадував у щоденнику за 1670 р. Ульріх фон Вердум [1]. На замчищі тепер можна бачити рівний майданчик, звернений вершиною у бік хребта. На терені Замкової гори люди знаходили зброю, стріли, ядра. На південному кінці гори було місто, архітектурно-археологічні рештки якого заховані у землі. Між середньовічним містом і замчищем на ділянці, де була фортеця, з давніх давен існує невелика мурована церква — єдиний уцілілий свідок козацько-польських війн та інших подій у житті стінян упродовж 350 років. Вона була з трьома дерев'яними верхівками, ґонтовим покриттям, невеликими вікнами, мурованими склепіннями. Будівництво церкви пов'язане з ім'ям козака Стефана Нечая, який, перебуваючи в Стіні, замислив побудувати собі на Замковій горі будинок. Під час викопування підвалин знайшли ікону Чудотворця Миколая. Розцінивши це як Боже повеління, Нечай вирішив спорудити на місці знахідки церкву в ім'я святителя Миколая. Ця легенда нібито була написана над входом у церкву, але внаслідок ремонтів напис не зберігся [2]. А цікаво було б її перевірити, принаймні, щодо засновника усієї церкви Данила Нечая. Під час наших опитувань серед селян пролунало ім'я не Стефана, а Данила Нечая. І це видається більш зірогідним, оскільки в "Реєстрі війська запорозького", складеному 1649 року, у брацлавському полку, до якого належала і Стіна, Стефан Нечай відсутній, а записані брацлавський полковник Данило Нечай і два брати його Матвій та Іван [5]. Станіслав Освенцим у своєму щоденнику характеризує Данила як одного з найголовніших бунтівників, якого козаки вважали першою особою після Хмельницького [5, с. 370]. Данило і його брат Матвій. загинули 1651 року в Красному від польського війська Калиновського.
Що нам дають такі уточнення? Можливість знайти верхню межу датування церкви. Якщо її заснував Данило Нечай, то він це мав зробити не пізніше 1650 р. До речі, на Поділлі на період між XIX - XX ст.ст. із загальної кількості 1650 церков 121 присвячувалась Миколаю Чудотворцю. [З, с.323] Церква в Стіні була тридільна: бабинець, нава, апсида. Окремо від церкви стояла дерев'яна дзвіниця. Стіни церкви завтовшки близько 1 м, відповідали не тільки конструктивним вимогам, але й оборонним. 1843 року до існуючого храму прибудовані притвор і ризниця, кардинально перероблене перекриття — замість трьох верхів зведений один, збільшені вікна, ґонтове перекриття даху замінене залізним. Цього ж року споруджена кам'яна дзвіниця замість дерев'яної і мури навколо церковного дворища. 1864 року церква була ще більше розширена. Приміщення для причта збудовані 1880 р. і в 1883 р. [2]. Стародавня ікона святителя Миколая на 1901 р. ще зберігалася у церкві і вважалася чудотворною. 1936 р. за рішенням сільради церкву було спустошено, іконостас побито, золоті і срібні речі забрано. Старші люди згадують: "По річці плили образки порозкидані, а ми ловили ті образки та додому несли..." [11]. "Вигнали учнів школи палити іконостас, книжки. Ми палили ... бібліотеку, вся рукописна бібліотека. Вона у церкві зберігалася. Сто років батюшка жив, збирав її. Рукописи були зшиті білими нитками ... Я в п'ятому класі був. Беру ті книжки - вони горіть не хтять. Розривай, - кажуть. А вони зшиті такими білими нитками". [13] За часів радянської влади у церкві була зірвана і підлога, що була витесана з дерев'яних дощок у 5 см завтовшки. З вівтаря церкви вів лаз у підземний хід, а у підлозі була зроблена ляда, далі, вниз — драбина в яму, а там дверцята у підземний хід [8]. Тобто церква мала сполучення з довкіллям у разі небезпеки. На сьогодні церква складається з бабинця, нави, апсиди, до якої з півночі і з півдня туляться ризниця і пономарня. Нава дещо ширша і вища, ніж бабинець і апсида. Спільний об'єм ризниці, апсиди і пономарні ширший за виступи. Простір інтер'єру членується у поздовжньому напрямку підпружними арками. Давніша частина бабинця перекрита напівциркульним склепінням, а відносно вище склепіння, пару розпалубок. Але ці нюанси не заважають цілісності інтер'єру. На колоні крайньої із заходу підпружної арки Пламеницька О.А. помітила старослов'янський напис у техніці графіті. [6, с.194] Зовнішній вигляд церкви за понад три століття її існування зазнав великих змін. Трактування фасадів, розвинені наличники навколо розтесаних вікон, трипелюстковий сандрик над західним входом привнесені XIX століттям. Первісний вигляд церкви мав бути аскетичнішим, суворішим. І все ж, не зважаючи на усі зміни, що сталися з храмом святителя Миколая на Замковій горі, в генетичній пам'яті стінян залишається образ тієї давньої легендарної церкви, яка символізує славне минуле їхнього села: "А церква у нас дійсно, як фортеця! Гора, а на горі церква. І підійти до неї ніяк не підійдеш. Треба тільки цею дорогою йти. Коли йдуть дорогою, то усі вони на виду. Як за цитаделлю у церкві знаходились люди. Туди тікали, там є ходи під церквою, і ніяк не могли вороги узяти цю крепость ... З'явилися турки. І підійшли турки із татарами,
Як та чорна хмара.
Стали стріляти, турків вбивати.
Ой, бачуть турки, що то не шутки,
Ой бачуть турки, що то не шутки,
Але Божая Мати
Пулі вертає, турка вбиває.
І бачуть турки, що то не шутки". [9] Двоярусна кам'яна дзвіниця розташована поблизу церкви з північного заходу. За композицією вона близька до барокових дзвіниць 1770-х років, хоча збудована 1843-го року. Це — широко розповсюджений в Україні планувально-просторовий тип "восьмерика на восьмерику". Тобто восьмигранник нижнього ярусу дзвіниці за допомогою усіченої піраміди залому переходить у менший восьмигранник верхнього ярусу, створюючи східчастий пірамідальний об'єм, завершений восьмигранною маківкою. Перший ярус освітлюється лише одним маленьким віконцем, а другий ярус, призначений для дзвонів, має чотири великих арочних прорізи (пізніше закладені на половину висоти). Люди згадують: "Дуже гарні були дзвони, такі тільки у Москві були, як у нас — украли дзвони ..." [15]. У дзвіниці перекриття на різних рівнях — коробкове, у нижньому ярусі — хрещате, у верхньому — зімкнуте склепіння. Східці для вертикального сполучення влаштовані в товщі стіни праворуч від входу. У південно-східному кутку церковного подвір'я близько сотні років тому споруджено кам'яний склеп. У його наземній частині головну роль відіграє західний фасад, вирішений у вигляді портала з арочним прорізом, фланкованого пілястрами і завершеного трапецієподібним фронтоном./p> Південніше комплексу культових споруд і нижче по схилу гори розташоване кладовище з кам'яними надмогильними хрестами і надгробками, датованими, переважно, кінцевими роками XIX ст., хоча декілька відносяться до першої половини XIX ст. Із загальної кількості понад 300 могил половина не втратили хрестів. Хрести відрізняються між собою як розмірами, так і формою. їхні габарити коливаються від 1 до 2 м за висотою, від 0,6 м до 1,3 м за шириною. Щодо форми, то спостерігається чотири основних типи: 1) звичайні латинські хрести, на деяких з них рамена завершуються на торцях профільованими поличками з декоративними шишками; 2) латинські хрести з кругом у середохресті; 3) латинські хрести з завершенням трьох рамен трилисником; 4) мальтійські хрести [6] (за класифікацією Пламеницької О.А.).  Іл. 1. Кам'яний хрест 1791 р. в Одаї. Кам'яні хрести в Стіні ставилися не тільки на могилах, але й на околицях села, при перехресті доріг та в інших місцях як своєрідні знаки або пам'ятники. Це так звані "фігури". Відомо, що в Україні, особливо західній, з давніх часів хрестами або "фігурами" відзначали видатні події в житті людей, наприклад: визволення від великого лиха (холери, чуми, ворожої навали), ставили хрести як орієнтири, як межові знаки. Так, на просторі колишньої Подільської губернії на початку XX ст. їх налічувалось 4432, датованих від XV до XIX ст. [3, с.311-323] У Стіні, на північно-східній околиці, проти нового кладовища, біля повороту до Замкової гори і тепер стоїть на високому постаменті хрест XIX ст. з написами. Зберігся і згадуваний уже хрест в Одаї (іл. 1.). Ще недавно, як пам'ятають старі люди, таких хрестів було багато і на Білій горі, коло Мозалівських, під Моївським лісом, на Солонцях тощо. Кажуть, що придорожній хрест був прихистком від усякого зла. Як людина до хреста добігла, стала біля нього, то ні грім її не вдарить, і ніхто не торкнеться [9]. "У давнину Митровим ярком переїзд був через річку. Тим Митровим ярком виїжджали на Жидівський ярок, куди чумаки їхали. Там і фігура стояла... Там, де є дорога, ставлять фігуру. Колись, кажуть, лихо було. Воно і зараз лихе попадається, скаче на плечі. Десь когось треба оберігати, натягнув на лице, вбрав довгу сорочку, коси, прадиво розпустив — от тобі лихе. А як тільки до хреста прийшов, те лихо тікало. По-друге, коли їхали чумаки, то вони що? — Ага, фігура, значить ми з дороги не збились. А ще, кажуть, блуд є. Це правда. Син мій теж блудив: чує, знає, що має сюди йти. Прийшов — не туди. Вертається. А прийшов до фігури — наше село!" [9] Ставили хрести на місці трагічних подій. Про один з них існує сумна легенда: "На Солонцях була дуже гарна дівка. До неї ходив теж гарний хлопець, але дуже бідний. Батьки не хотіли її видавати за нього. Молодята домовилися між собою, що коли прийде сватати дівчину багатий, вона вийде з хати, мовби на хвилинку. І вона вийшла. Хлопець убив її і сам собі заподіяв смерть. їх поховали разом на цвинтарі, а на місці загибелі поставили хрест — фігуру. Там дівка вирізьблена і слова любовні. Потім та фігура опинилась на мурі. Побачив це чоловік Іван Купець, узяв її з муру та й поставив на Солонцях." [9, 10] Хрест під Моївським лісом, біля Пилипонського поля, поставили на місці поховання людей, що померли "на корч" (вірогідно, холера). Але стіняни не обмежувались цим хрестом-пам'ятннком над спільною могилою односельців. "Щоб зупинити цю болячку, щоб люди не мерли, то пєрехрестили село — поклали чотири фігури. Як люди хрестяться, село перехрестили, поклали навхрест чотири хреста". [10] Таким чином, не знаходячи жодного порятунку від страшної хвороби, яка загрожувала знищенню населення, стіняни вдалися до магічної дії надзвичайної сили - село, розташоване в долині, заховали під покров велетенського просторового хреста, кінці якого фіксувалися чотирма "фігурами" на горах. Крім культових споруд до нетрадиційної селянської забудови, названої нами дещо умовно терміном "монументальна архітектура", відносимо також житлові і виробничі будівлі вищих прошарків населення, школи, корчми. На Юріївці в кінці XIX - початку XX ст. споруджено так званий "будинок лісника", котрий належав графу Собанському. Граф перебував у ньому 2-3 тижні на рік, постійно жив у Парижі, а резиденцією його був палац в Ободівці, який зберігся донині. Панським будинком у Стіні користувався лісник пана, уповноважений наглядати за стінянськими лісами. Тому цей будинок отримав відповідну назву. При радянській владі будинок переробили під школу. І тепер тільки старші люди пам'ятають гарні ґаночки з виступами коло входу в будинок і на протилежному боці чудовий благоустрій навколишньої території, вимощені доріжки, гарні дерева: "Хто туди потрапляв, як у царство". [7] Недалеко від будинку лісника 1900 року був збудований млин з кам'яними стінами на тому ж кутку (Юріївка). Система гідротехнічних споруд (гребля, став вище греблі, окремий відвід води - метрів за 100 від річки) убезпечували будівлю від руйнування паводками, у той час, як у селянських садибах, розташованих за 300 метрів від річки, під час сильних повеней вода доходила до воріт, а в 30-х роках навіть розсувала хати. Проте від пожежі млин не врятували, і тепер від нього лишилися тільки міцні муровані стіни, а все внутрішнє обладнання і перекриття згоріли. На північно-східній околиці села, відокремлено від сільської забудови, домінує над долиною монументальна триповерхова споруда, яку стіняни називають "згорений млин". Це будівля теж належала панові і давно вже спалена, стоять самі стіни без перекриття. Будинок попа не зберігся, але стіняни його добре пам'ятають: "Попівська садиба була нижче церкви. Там жив Ніколай Лазаркевич. Його будинок стояв торцем до городища (Замкової гори), ближче до річки. Нижче дороги ще участок землі його — капусник прямо до річки. Якщо від Замкової гори пройти метрів 500, це попів виноградник. Там він мав землю, обнесену кам'яним муром. Він проходив селом, ми, діти, підбігаєм, цілюєм руку, і він — цукерки ... Він помаленьку йде, а ми городами оббіжимо наперед і знов — той відти, а той відти підходе, цілюєм... Знову дає цукерки. Довга Стіна, то він набирав цукерок ..." [7]. "Бабуся була в наймах у батюшки. Хата в нього була хороша: на стелі гарне ліплення, кімната для приїжджих окрема. Стіни були вальковані. Всі дилі затесані, забито у балках, сильно товсті на ній були дуби. Дилі стояли через 15 сантиметрів. Вальки плелися один поза другого, вісімкою так обнімали дилі. Вище й нижче будинку були гарні погреби і сараї. За совєцької влади в поповому будинку була школа, п'ять класів. З сарая у нас була майстерня" [8]. Попівський будинок у 30-ті роки відібрали у його власника. Старше покоління стінян ще пам'ятає парафіяльні школи. Першу з них відкрив священик Іван Лазаркевич у 1861 р., нову будівлю школи спорудили 1898 року [2]. "Одна школа була — дві комнаті, друга — лиш одна кімната. В одній вчили жінки, а в другій — вчитель був. Ходили поміж і дівчата, і хлорпці в ту і в ту школу. Скамєйки були. Дівки сідали окремо, але в єдинім класі. Все єдин вчитель Федот викладав. Він говорив у школі російською мовою, а так українською" [15]. А це спогади про школу 96-літньої К.Г. Сідак: "У школу ходила три зими. Тоді не вчилися довго, лиш 4 класи. Але я вже до екзамену не ходила, хоч дуже хтів цього вчитель, бо я дуже добре вчилась, — не було кому робити. Школа була стара. її нема вже тієї школи ... нижче церкви ... В одній кімнаті було і перший, і другий, і третій класи. Мало до школи ходили діти. Другий і третій сидів по-під цю стіну, а першій — по-під цю. Одна за другим здають, а вчитель їден, коло стола стоїть. Діти вчать букви. Слов'янська була, часослов, псалтира, читанка російська, арихметика. Вчитель був стінянський. Його розкуркулювали, він вмер під муром. Школа була окремий будинок, а попівський — окремий, пізніше там школа-інтернат була. Старий батюшка приходив на уроки. Вчили молитви: "Помилуй мя, Боже", "Отче наш". Батюшка прийде, всі встають, кажуть не "Добрий день", а "Слава Ісусу Христу!" [25] Стіняни, що вчилися зразу після голодомору 1933 р., згадують не стільки школу, скільки своє жалюгідне вбрання, яке багатьом ставало на заваді до отримання освіти: "Був уже приморозок білий, а ми босі йшли до школи. Зашпори зайдуть у ноги, а там дзвінок. Я бігом. Забуду, що зашпори, присяду трошки, тоді бігом, щоб не спізнитися. Спізнилась — ноги грілися. Таке — не було в чім ходити. Взуття деревляне, постоли зморщені. Або з соломи взуття — околоти були такі довгі, тако плетуть соломняники, надівають на ноги. А деревляники грубі з дерева до ноги прив'язували та так і ходили. Спідниці — вовняні, валовляні, хустки так само... Зафарбуємо у вільху, бо красок не було - вільхи бруньки варили". [26] Були в Стіні і корчми, шинки. Будівля найбільшої з корчем збереглася в Селищі, але дуже перероблена всередині, оскільки там розміщувалися в різні часи і сільрада, і клуб, і навіть млин, а власне корчма існувала аж до колгоспу. "Була корчма, де контора, і туди далі була, і на Журавлівці була. Продавалися шкаліки — четвертушки горілки. Закуска була різна. Сходяться увечорі чоловіки — давай по шкаліку. А де один, там два і три. П'ють собі, веселяться" [31]. Так розповідає про корчму представник чоловічної статі. А ось голос жінки: "Була... недалеко... корчма... Це називається шинкар, що в ній порядкує. Горівка в нього, вино. Ті п'яниці, що п'ють, їдуть туди... Останні гроші пропиває, вже не годен зайти ... продає поле на посів. От він пропив, що взяв за поле ... Той багатий дав за поле. То це раз посіяв і зібрав. А як п'є далі, то і другий раз продасть. А є такий, що зовсім продасть шнур поля чи півшнура поля. А в самого недостатки. А ті, що в корчму ходили пити ... Співала жінка до чоловіка: Чоловіче, чоловіче, що ж ти тепер робиш?
Діти дома їсти плачуть, а ти в корчму ходиш.
Прийдеш вечір, не молишся, Богу не прощаєш,
Рано встанеш - до корчми ..." [12]
Джерела та література - Ульріх фон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672... через Королівство Польське // Жовтень. — 1983. — № 10.
- Гульдман В.К. Памятники старини в Подолии. — Каменец-Подольский, 1901. — 50 с.
- Сецинский Е. Приходы и церкви Подольской епархии
// Труди Подольского епархиального историко-статистического комитета — Каменец-Подольский, 1901. — Вып. 9. — С. 1020-1021. - Батюшков П.Н. Подолия. Историческое описание. — СПБ, 1891.
- Дневник Станислава Освенцима 1643-1651 г.
// Киевская старина. — К, 1882. — № 1. — С. 373 — 374. - Пламеницкая О.А. Томашпольский район: с. Стена. Комплекс сооружений на Замковой горе. ХVІІ-ХІХ вв. // Памятники истории и культуры Винницкой области. Материалы к Своду памятников истории и культуры народов СССР по Украинской ССР. - К, 1990. - Вып. 8. - С. 194-198.
- Дмитришин Віталій Васильович, 1923 р.н.
- Любарський Віталій, 1936 р.н.
- Чорна Зоя Зосимівна, 1932 р.н.
- Пентюк Ганна Серапіонівна, 1937 р.н.
- Козинець Олена Семенівна, 1929 р.н.
- Зубрицька Валентина Володимирівна, 1920 р.н.
- Пентюк Василь Лазаревич, 1922 р.н
- Сідак Клавдія Юстимівна, 1910 р.н.
- Заєць Мокій Микитович, 1908 р.н.
- Сідак Марія, 1922 р.н.
- Олійник Ніна, 1935 р.н.
- Сідак Лідія Микитівна, 1910 р.н.
- Осипенко Ганна Йосипівна,
- Кельбас Любов Калістинівна, 1950 р.н.
- Сідак Галина Іванівна, 1953 р.н.
- Сідак Ганна Миколаївна, 1954 р.н.
- Осипенко Марія Гаврилівна, 1921 р.н.
- Журавель Зоя Гуріївна, 1936 р.н.
- Сідак Клавдія Гнатівна, 1904 р.н.
- Пелех Ганна Іванівна, 1926 р.н.
- Запопадний Онуфрій Вікентійович, 1928 р.н.
- Заяць Марія Панфілівна, 1924 р.н.
- Осипенко Олентія Тодорівна, 1903 р.н.
- Гідрович Марія Христофорівна, 1927 р.н.
- Журавель Микола Корнійович, 1926 р.н.
|
