У цій бронзовій фустці і мама дівувала,
і я дівувала, у цих фустках і внуки будут убиратись,
бо кажут, бабко, бо такі гарні, нам дасте...

З.З.Чорна

Народний одяг за своєю суттю пов'язаний з людською працею та духовним світом. Із часу появи в найдавніші часи він кодує історію життя людини, набутий досвід в опануванні та пізнанні довкілля, відбиває особливості повсякденного, святково-обрядового буття етносу, є наочним виявом символічних уявлень, художніх смаків, естетичних норм. Як і будь-яке традиційно-побутове явище, народний одяг є носієм етнічно-специфічних ознак культури, що проявляється як єдине і різноманітне у просторі і часі. [1]

На зламі третього тисячоліття Стіна непохитно стоїть на сторожі традицій. Сьогодні, як і сто, і більше років, зберігаються у селі дивовижні сорочки, які вишили бабчині і мамині руки, і дідівський пояс, і батькову шапку, і "дівоцьку" спідницю. Як і сто років тому вбирають стіняни свої костюми — і себе, і дітей, і онуків, і правнуків та піднімаються на саму високу місцину, звідки видно їх церкву. Тут звучать для них вічні дзвони дитинства й молодості, шлюбні дзвони та дзвони розставання — звідси бачать все мальовниче село, від якого не відвернуться ніколи, як і від вишивки, від пісні. Бо все це — їх родовід (іл. 1). Не забувають у Стіні, що з доброго роду — добре росте. Тому шанують і давні сорочки, і пізніші — майже півтораста років розділяють сорочки "білянки", "чорні" — і вишиті кольоровою низзю, червоно-чорним хрестиком. Тут пам'ятають звичаї вишивання шлюбних сорочок: матір'ю — дочці, молодої — молодому та зберігання весільного вбрання на смерть. Пам'ять про родовід живе ще в кожній хаті, береже його і Ніна Кузьмівна Неспляк: "Це сорочка діда Якова, а у цих сорочках у 1899 році мама з татом у церкві стояли, а цю я сама чоловіку на весілля дарувала."

Як код родоводу, народний костюм села Стіна зберіг для сучасного і майбутнього поколінь величезну інформацію про традиції свого населення. Він несе загальнослов'янські, давньоруські, загальноукраїнські, подільські та самобутні — стінянські риси.

Весь світ стінянського костюма пов'язаний з дивовижною природою села. Звідси вишукані орнаменти і неповторний колорит, що асоціюється то з золотавим пшеничним полем, то з мерехтливими візерунками засніженого лісу, то з весняним подихом землі. Народний одяг с. Стіна постає як частина багатої культури українського народу. В ньому — світла обрядність давніх "поганських часів", відлуння трагічної історії, святкові дзвони перемог, зворушливі мелодії пісні та захоплення красою рідної природи - все те, без чого не можна зрозуміти його дивосвіт.

Традиційне вбрання стінян - давнє, як стінянська купальська пісня:

Іл. 1. Стіняни на горі.

Вбрання в пісні символізує працьовитість, є втіленням естетичних норм. Серед пишної природи села орнаменти і колорит вбрання є відгуком пращурів стінян на гармонію довколишнього світу, спроба вплести в неї свою неповторну мелодію.

Кожен костюм — завжди індивідуальний, а традиція є в ньому взірцем міри й точно відібраних часом форм і технік, неперервним зв'язком між минулим і сьогоденням, вічним і скороминущим. Тому й тепер передається вбрання онукам і правнукам, щоб ті відчули дотик пращурів і себе стінянами, українцями.

Упродовж віків костюм набув символічного значення як паралельне відображення світу людини і природи. Деякі явища в одязі - символи, зумовлені національною специфікою такого бачення, деякі - притаманні лише селу як свідчення його самобутності. Традиційний одяг Стіни поєднав давніші елементи з новішими, зокрема, зберіг віру пращурів у "живу", духовну сутність довкілля і речей, у втілення в них "духу", і, водночас, у нерозривний зв'язок з ними.

Уявлення про духовність усього сущого є, очевидно, механізмами культурної традиції, вироблення естетичних норм, що й досі збережені в селі та представляють одяг Стіни, як найцінніше джерело для дослідників народної культури Поділля.

Народний одяг, що побутував у Стіні в кінці XIX — середині XX ст., відрізнявся своєрідними строями, що формувались упродовж цього періоду. Виразність комплексів убрання досягалася використанням різних матеріалів - виготовлених у домашніх умовах і купованих, простотою і доцільністю крою, багатим оздобленням та доповненням до нього. Кожен із компонентів костюма — сорочка, поясний одяг, головний убір, верхній одяг, взуття, прикраси, відрізняючись матеріалом, оздобленням, поєднувалися в окремі комплекси, залежно від призначення — буденний, святковий, обрядовий, сезонний.

Одяг кінця XIX — середини XX ст. поділявся на давні види та пізніші, що набули поширення в 20 - 30-х роках XX ст. під впливом міської моди та зразків клембівської артілі. До давнього традиційного жіночого комплексу входили: уставкова сорочка з бавовняних "бомбакових" ниток, рідше конопляна — "білянка", "чорна", "запаска" — незшитий поясний одяг (для старшого покоління), спідниця, фартух (з тканини домашнього та фабричного виробництва), пояс — домотканий і купований, головні убори, що поєднувались із зачіскою, дівочі — "кутаси", "заушники", "квітка", "бинди"; хустка з певним способом зав'язування; комплекс головних уборів заміжньої жінки — "кічка" (кінець XIX ст.), "каптур" (чепець), хустка з певним способом зав'язування для вікового розрізнення ("молодиця", "баба"); прикраси — коралове намисто ("коралі"), скляне намисто ("пацьорки"), різновиди ґерданів ("зґарди"), "рубелі" (намисто з монет); верхній одяг: овчинний — білий зі стоячим коміром кожух, сукняний — "мантина", "чугаїна", з тканини фабричного виробництва — "кацавейка"; взуття — шкіряні постоли, чоботи, черевики, дерев'яники; обрядові убори: дівочий - вінок молодої з барвінку, васильків, "живих" або паперових квітів, калини; жіночий — "серпанок" для покривання молодої (очевидно, є реліктом намітки).

Давній чоловічий комплекс складали: конопляна чи "бомбакова" сорочка з відкладним коміром (друга половина XIX ст.) або стоячим (кінець XIX ст. - початок XX ст.), без оздоблення та з оздобленням коміра маніжки (переважно "білянки"); довга, навипуск поверх полотняних чи вовняних штанів, підперезана вовняним домотканим або купованим поясом; верхній одяг — білий кожух прямого покрою зі стоячим коміром, сукняний - "бурка", "мантина", з фабричного сукна — "чемерка"; головні убори - плетений капелюх, шапка з козирком, "башлик" (каптур з довгими китицями); взуття — шкіряні постоли, чоботи, дерев'яники (різновид чобіт).

Пізніший комплекс 20 - 30-х років відрізнявся у жіночому вбранні появою нових різновидів сорочок за оздобленням (кольором., композиційним та орнаментальним вирішенням), кроєм ("на гестці"); кожуха червоного кольору з відкладним коміром, відсутністю запаски, чіпця; появою нових видів взуття ("туфлі", "капці"), лойового вінка; відбувається поступовий вихід з ужитку давніх видів — "мантини", "чугаїни", шлюбного барвінкового вінка.

У чоловічому вбранні - поява сорочки — "чумачки" із зав'язуванням її пояском з ниток ("кутасами"), "рисованої" , чорної сорочки, червоного, чорного кожухів з відкладним коміром, одягання на весіллі двох сорочок, вихід з ужитку давніх різновидів верхнього одягу — "бурки", "мантини".

Традиційні сорочки представлено кількома давніми типами за кроєм та різночасовим побутуванням. У кінці XIX - на початку XX ст. давні сорочки шили у Стіні з домотканого полотна, але не з прядивних ниток, а з фабричних бавовняних - "бомбаку". Середина XIX - початок XX ст. позначені великим обсягом постачання цією сировиною та забезпеченням потреб населення у ній: "Цей бомбак продавався, перш пакі були, по двадцять мітків в купі, а потому уже не було бомбаків цих" [К.Сідак, 1904 р.н.]. Виробництво його занепадає під час руїни, що принесли війни на початку XX ст. До 20-х років шили тільки з бомбаку: "Нашо мені гребіне клоччя, ми бомбак паками купували," — згадує К.Прокопова, 1907 р.н. Старожили засвідчують особливу якість цих ниток: "Колись бомбак не такий був як тепер, гарний якийсь, він крутий був, крута нитка була, да це ще до войни роблено, до Ніколаївської, полотно це, потом уже не стало отих бомбаків" [К.Сідак].

Жіночі сорочки с.Стіни — довгі, переважно з оздобленим низом, який було видно з-під запаски чи спідниці. За кроєм полотнищ характерний тип сорочок з пришитим низом — "пітточкою". Шили сорочки з трьох полотнищ або з двох, уставляючи з боків клин, залежно від ширини полотна. Якщо ширина його була до 50 см, брали три полотнища, якщо більше — два та додавали клин. У станку робили розріз пазухи (= 33 см). Окремо готували рукави, уставки ("полики"), причому полотнища станка зашивали декоративним швом — "ціркуванням". По горловині сорочок обов'язково пришивали комір ("комнір"). На початку XX ст. у Стіні були поширені два типи крою коміру — більш давній — "відложний", та пізніший — стоячий ("сторцовий").

Давній тип сорочок — "на брижах", характерний для кінця XIX - початку XX ст. — з призбируванням ниткою по горловині станка та вставок. Під рукавами для розширення пройми вшивали прямокутного клинця — ластку. Рукави внизу призбирувались декоративним швом, що утворював досить широку смугу орнаментально зібраного полотна ("постебновані пшеничкою", "квіткою") і закінчувались оборкою (іл. 2). На початку XX ст. відбулися зміни у крої різних деталей цього типу сорочки.

Іл. 2. Давній зразок святкової жіночої
сорочки. Кінець XIX — поч. XX ст.

Іл. 3. Сідак К. зі своєю
шлюбною сорочкою.

Поширюється "сторцовий" комір, неширокі прямокутні манжети ("минькети") замість оборок, декоративний шов "фалдочки" у вигляді закріплених складок. К. Сідак, яка виходила заміж 1920 року, також внесла зміни у крій та оздоблення шлюбної сорочки, пошитої матір'ю:

За оздобленням виділяється кілька різновидів сорочок: вишиті чорними вовняними нитками; вишиті нитками білого або житнього кольорів. Вишивка розміщувалася на кутах коміра, поликах, рукавах, "порукавлях", манжетах, грудях. Композиційно та орнаментально оздоблення "чорних" сорочок села Стіна виявляє особливості сорочок Західного Поділля, що їх виділяє Т.Кара-Васильєва: широка горизонтальна смуга полика, розшивка рукава у вигляді вертикальних смуг рослинного геометризованого орнаменту або ж косих смуг, здебільшого геометричних [2] (іл. 3 к). На чорному, зашитому низзю тлі на поликах вимальовувалися ромби з білих просвітів полотна, S-видні знаки, відомі на Поділлі під назвою "вогнило", що утворювали ширшу нижню і три верхні вужчі смуги. Чорний орнамент підкреслювався додаванням смуги червоного кольору (іл. 2 к).

Узори, що клалися на рукаві, густо зашивалися чорними вовняними нитками — їх у с.Стіні називали "маланковими". Назва "порукавля" пов'язана первісно, очевидно, з вишивкою на рукаві, котра потім була перенесена на місце розташування вишивки (деякі інформатори і досі зазначають, що "порукавля" це лише сама вишивка).
Порукавля оздоблювали давніми візерунками: "коси", "виноград", "сосонка" (іл. 1 к), виконані своєрідно покладеним хрестиком. Найбільше вишивали у селі "коси": "А то коси всьо, рукав весь у косах, шилося косо на полотні, наукіс хрестиком шиється" [К.Прокопова, 1907 р.н.]. Такі сорочки широко побутували у другій половині XIX ст. — аж до 20х років XX ст. К.Прокопова, одна з найстаріших жінок Стіни, згадує:

У Стіні живе легенда, що пов'язує чорний колір сорочок з трагічними сторінками історії села. її розповідає талановита оповідачка Зоя Зосимівна Чорна:

Другий тип стінянських сорочок за оздобленням — сорочки, вишиті гладдю у поєднанні з вирізуванням, виколюванням білими або жовтими (житніми) нитками. Такі сорочки стінянці називають "білянками", хоча деякі жителі відносять до "білянок" тільки ті, що вишиті білими нитками. Очевидно, назва пов'язана з вибіленими нитками, якими вишивали давні сорочки, і саме такі сорочки первісно називали "білянками". Пізніше ця назва перейшла й до "жовтих сорочок", вишитих фарбованими нитками. Своєрідний жовтий — житній — колір одержували домашнім фарбуванням ниток:

У кінці XIX - на початку XX ст. виділялися святкові сорочки, вишиті "широм", металевою ниткою срібного або золотого кольору. Цінування "ширу" за красу переважало незручності, що були від нього під час носіння: "Шир та гриз за руки так" [К.Сідак].

Іл. 4. Сорочка жіноча святкова.

З кінця XIX — на початку XX ст. поширюється інший різновид сорочок за оздобленням - вводяться нові кольори — зелений, синій, нові орнаменти, з мотивами квітів — рож, метеликів, ягід: "Сорочки були повишивані різним: і білим, і чорним, такі квітки, полуницями, сорочки всякі, чорним і червоним хрестиком!". На них переважає червоний колір, чорний більше ж підкреслює і відтіняє переходи однієї форми в іншу. Стиль стінянських сорочок цього різновиду вирізняє вміле площинно-декоративне розв'язання. Такими майстерно виконаними сорочками є сорочка з "метеликами" ("мутлями") (іл. 5 к) та сорочка з полуницями Чорної 3.3. (іл. 4 к). Станок бомбаковий, підтичка — гребінна, зліва вставлений прямокутний клин, на "брижах", біля манжетів складки, по рукавах вишиті букети чорно-червоних квітів, погрудки утворюють ряди метеликів.

Другий тип сорочок за кроєм - сорочки з пришитою ґесткою. Ці два типи сорочок у селі визначають самі стінянці: "У нас була сорочка на брижах і сорочка на ґестці". Сорочки "на ґестці" характерні для покоління, народженого у 20-х роках XX ст. Ганна Пелех, 1926 р.н., розповідає: "А вже за мого пам'яти, то вже робили ґестки, чорні, червоні, бо я сама робила полуницями". Стінянки зазначають, що такі сорочки у селі почали шити "перед 20-м роком". Причому спочатку ці сорочки мали той же крій, що й сорочки "на брижах" (був відсутній лише комір) — із маніжкою, ластками, і за оздобленням — традиційні "білянки", "чорні" (іл. 4.). Вже у 40-х роках XX ст. типовим стає прикрашання сорочок кольоровою низзю — синьою або зеленою на поликах та спереду на ґестці орнаментом "квітка" або "павук": "А я собі уже пошила на смерть таку зеленою низьою, і порукавля нема, тут квітка, і туто коло поликів вишито" [Ганна Пелех]. У цей період поширені сорочки, вишиті кольоровою гладдю. Сорочки на ґестці у Стіні називають дівочими, бо шилися для дівчат. Шлюбні ж сорочки шили традиційно "на брижах", з пазухою, що набувала символічного значення, пов'язуючись зі статусом жінки — майбутньої матері:

Найдавніші чоловічі сорочки середини — кінця XIX ст. з відкладним коміром, що затягався вузькою стрічкою "застіжкою", з пазухою, без маніжки, рукави без минькет, без оздоблення, тільки молодим пазуху прикрашали вишивкою. Такими згадують сорочки своїх дідів, батьків, найстарші жительки села, народжені на початку століття:

Іл. 5. Сорочка чоловіча святкова.
Кінець XIX — початок XX ст.

Іл. 6. Сорочка чоловіча, вишита для
Неспляка Якова. Кінець XIX ст.

Але весільні сорочки, святкові "білянки" оздоблювали пишною вишивкою на комірі та маніжці — гладдю, мережкою з настилом ("шабаком", виконаним білими або жовтими нитками, широм) (іл. 5; 7 к). Вони пошиті з трьох пілок, невеликі ластки (одна ластка помічена вишитою геометризованою квіткою — знак вишивальниці), комір "сторцовий", спереду нашита широка маніжка, що застібується наліво (але були й направо), з плечовою ґесткою, рукави без манжет. Орнамент геометризований — "сосонка", листочки, кривуля, восьмипелюсткові розетки.

У кінці XIX — на початку XX ст. поширюється вишивка низзю. Давні сорочки цього періоду мали також "минькєти", декоровані "фалдочками" (складками), одну широку маніжку із зміщеною в бік пазухою, або ж дві неширокі маніжки, розташовані по обидва боки розрізу: "Маніжка по цю і по цю сторону була, та як сходилась" [З.Чорна, 1932 р.н.].

Іл. 7. Комірець та манішка чоловічої
сорочки "чумачки". Початок 1940-х рр.
Автор Панькова (чол. Олійник) Зоя.

У 20-х — 30-х роках у селі утверджується мода на сорочки "чумачки", зразки яких надавала клембівська артіль вишивальниць. Це був типовий різновид сорочок за оздобленням — з шиттям на комірі, маніжці, внизу рукавів та внизу сорочки техніками "гладь", "низь", з характерними кольорами — синім, зеленим: "Це вже за совецького, після двадцятого року у артілі шили в Клембівці, була артіль, і чумачкі були, і такі сорочкі попід спід кругом низзю шили, і маніжки, і коло рукавів тоже низьою, лише не минькєти, але так, ширші рукави і низя, і сподом низя, і комнір низьою, чумачкі називалися, шили ми в артілі, я шила в артілі, я вже очі збавила, шо вже не бачу до пуття" [В.Зубрицька, 1920 р.н.] (іл. 7). З появою "чумачок" поширюється мода одягання двох сорочок: одну, зі стоячим коміром, оздоблену на комірі, маніжках, другу — з відкладним коміром, з оздобленням ще й низу сорочки. Дві сорочки одягали на весілля, це було вбрання молодого покоління. Появу моди пояснюють, що це "так схотіла молода вишити — сорочку одну і другу". За давньою традицією їх вишивала молодому молода: "Я ше, даже і при мені одягали на свадьбу. Як йде молодої рід до молодого, несуть ці сорочки..." [В.Зубрицька].

У 30-х роках у Стіні широко побутують чоловічі чорні "рисовані" сорочки, що мали чорний колір і були оздоблені вишивкою по нанесеному малюнку (поява сорочок пов'язана з кінцем 20-х років). Така сорочка фіксується на довоєнних фотографіях, зокрема, на колективній фотографії у такій сорочці Касіян Чорний. Давні сорочки носили навипуск поверх штанів, пов'язуючи вовняним домотканим поясом: "Колись мій дід Сидор не ховав сорочку у штани, цей дід поясом підперізував її червоним чи зеленим, самотканим" [З.Чорна].

Сорочки-чумачки носили, підперезавшись кутасом — вузьким поясом з ниток: "Теперішні, післявоєнні, шо в наш період іде, шо шили на спід ось таку сорочку, а зверху оцю, це вже теперішня, а раніше ж так не було, до цеї кутаси були, біленькі, чи з червоних ниток, ця вперізувалася кутасами" [З.Чорна].

Дитяча сорочка була довга, носилась нижче колін, з шиттям спереду, розміщеним як погрудки: "Біленька сорочечка така от, спереду вишите ті цяточки" [З.Чорна].

Стінянська вишивка сорочок, маючи загально-подільські риси у техніці, кольорах, упродовж століть склалась як самобутнє явище. Стінянські майстрині-вишивальниці виробили своєрідне орнаментально-колористичне поєднання, що вирізняло їх від сусідніх сіл. Порівнюючи свої вишивки з вишивкою сусідів, стінянці зазначали: "В Антонівці сорочки хрестиками, порукавля не такої моди, в Клембівці майстерня, то там низю шили, у нас в старінних сорочок низьою не було" [Н.Неспляк].

На початку XX ст. у Стіні разом з поширенням комплексу вбрання із спідницею зберігався найдавніший традиційний стрій — одягання сорочки з запаскою. Запаска — типовий для Поділля незшитий поясний одяг у формі прямокутного полотнища довжиною до двох метрів. Запаски ткали з доморобних вовняних ниток саржевим переплетенням чорні — "чисті" або ще й прикрашені ("засновані") вузькими смужками червоного, зеленого, жовтого кольорів ("биндочками") внизу та по боках.

Давній традиційний костюм із запаскою був пов'язаний з цілим комплексом естетичних норм, вироблених попередніми поколінням, що й зумовило активне ношення запаски на початку XX ст., незважаючи на поширення спідниці, до ЗО - 40-х років його дотримувалося покоління, народжене в середині - кінці XIX ст. Своїх матерів та бабусь, які підтримували таку традицію, згадує багато жителів села: "Були й запаски, в запасках ходили, були чорні. Мама в запасці і в спідниці ходили, у моїх мами чорні, чисті запаски" [К.Сідак]. У Стіні склався поширений на Поділлі спосіб одягання запаски з підгинанням переднього кінця на правий бік під пояс так, що було видно внизу сорочку ("підтячку"). Цей спосіб, що мав назву "підкасатися", надавав костюму з сорочки, запаски, пояса виразності та створював своєрідний естетичний образ, який певною мірою відбиває поширена у Стіні жартівлива приказка: "Не такий Семен, як Параска, й не такі штани, як запаска". Фіксується й одягання невеликих фартухів поверх запаски: "Був у бапки мої Дарки тако ця запасочка і такий, о, коротенький фартушок". [З.Чорна]

Іл. 8. Зелена спідниця з оксамитом.

У середині — наприкінці XIX у Стіні склався комплекс убрання з спідницею. Тут побутували спідниці з тканини домашнього виробництва — вовняні, полотняні, та фабричного виробництва ("з краму") — вовняні, бавовняні. Домоткані спідниці виготовляли з тонко напрядених ниток із овечої вовни: "Свої вівці були та й прали вовну, та й робили. Ці вовняні спідниці не красили, з чорної вовни робили" [К. Сідак] та з конопляних ниток, для виготовлення яких використовувалося прядиво різної якості — "гребінне", "тринадцятка". Полотняні спідниці обов'язково фарбували: "Були спідниці полотняні, білі не носили, красили в чім-нибудь, красками, у дубі" [К. Сідак]. Спідниці шили широкими, призбираними біля пояса ("пояса"), збирали у зборки — "на брижах", у складки — "на фалдах", з розрізом спереду ("ширінкою"), на зав'язках або ґудзику. Вовняні спідниці прикрашали кольоровими смужками — "засновували биндочками", а полотняні, вовняні — стрічками, смугою вузьких поперечних настрочених складок, смужками тканини, оксамитом ("оксаментом"), або оборками ("фальбаночками"). Найбільше різноманіття спідниць за кольором, кроєм, оздобленням було на початку XX ст., "за Ніколая". "Спідниці були із краму, ще як за Ніколая, з оксаментом, а вже після революції не було ніде" [К. Сідак] (іл. 8).

Спосіб ношення запаски — "підкасатися" — був перейнятий і до спідниць: так само закладався край спідниці, щоб була видна вишита підтичка, що відповідало традиційним естетичним настановам: "Як то ж то хазяйська дитина, та ж хазяйська жінка, а вона ж у підтячці гарній, вона ось так собі підкасала, підтячку видко, от і йде хазяйська дитина, ... підтячкаяка біла" [З.Чорна] (іл. 9 к; 12 к).

Для роботи, прання біля річки білизни ("шмаття") жінки у Стіні мали своєрідний спосіб ношення спідниці - "закасатися": спереду від низу до пояса її загортали і закріплювали поясом: "Як іде до річки, до теплиці прати шмаття, то вона закасалася,... отако зібрала спідницю, бо спідниці широкі, і отак її забрала і пашол стірати". [З.Чорна]

В історії Стіни середині XIX - кінці XX ст. ношення спідниці було пов'язане з віковим статусом: спідниця вказувала на настання дорослої пори у житті дівчини, на перехід від дитячого, підліткового статусу. А з ним була пов'язана обов'язкова праця на панщині. Тому в селі дівчата намагалися довше ходити без спідниці, в одній сорочці. Клавдія Сідак згадувала, що коли дід пристав у прийми до її бабки, та уже дівка на виданні — була без спідниці, "бо як убере спідницю, тей вже на панщину треба йти" — мабуть, перша її спідниця була шлюбна... Спідницю шанували, дівчині готували у придане не менше шести спідниць. Спідниця є важливою складовою дівочого вбрання. Ще у 20-х роках XX ст. комплекси зі спідницею та запаскою розрізняли жінок за віком: "у запасках усі старі ходили". У Стіні переважали білі фартухи в одну пілку, що пришивались до пояса "баюрчика", прикрашались вишивкою та нашитими поперечними складочками внизу і поздовжніми з боків, що нагадувало традиційне оздоблення запасок. Залежно від оздоблення фартухи поділяли на буденні та святкові. Фартухи, як і спідниці, були важливою частиною дівочого костюму. К. Прокопова згадує: "В мене самої такі вишиті фартухи були, по п'ять фартухів, як я дівочила було".

Іл. 9. Полотняні штани. Початок XX ст.
З шкільного музею.

Чоловічі штани середини XIX - початку XX ст. шилися з грубого полотна, на мотузку, яким затягували і зв'язували їх — "на очкурі". Давні штани "на очкурі" широкі, в три пілки, між "колошами" ("штанинами") вставляли клин трикутної форми, зшитий із двох клинців, штанини звужені донизу, хоча є й згадки про широкі штанини. На початку XX ст. поширюються штани з пришитим поясом, що застібаються на ґудзику, з кишенями (іл. 9). Зимові штани - вовняні, з овечого сукна.

Верхній одяг — осінній, зимовий виявляв у Стіні в середині XIX — на початку XX ст. різноманіття за кроєм, колоритом, назвами. Як і на всій Україні, тут був поширений овчинний одяг — кожух та одяг з овечого сукна. До 20-х років у Стіні переважав давній тип кожуха за кроєм та кольором. Це був білий кожух прямого покрою середньої довжини - за коліна, зі стоячим коміром, з розширеними донизу полами. Шили кожухи місцеві майстри. їх виробничий досвід, індивідуальна майстерність поєднувались із пов'язаними з кожухом традиційними уявленнями про обереговість та заможність. Це позначилося на оригінальності, виразності, привабливості кожухів. Такий кожух роботи одного з талановитих майстрів, що продовжував у Стіні традицію створення кожухів до початку XX ст. назавжди лишився у спогадах К. Прокопової: "Мій дівоцький кожух був з кутасами, дуже гарний, кутаси спереду чіпляли і пускали так гарно, я його так любила той кожух, тяжко гарний кожух. Апатій шив, так гарно співав, і так гарно шив".

Майстри вміло підбирали шкури (на пошиття йшло десь п'ять шматків шкур) — "нігде поперек не зшита ця шкура", декорували вставками-клинцями ("клинями") на плечах, по спині, з'єднували швом з використанням для прошивання вузьких смужок шкіри, оздоблювали смушком — випускали його на стику з'єднання плечового клина і поли, кутасами, сплетеними зі шкіри. "Славно було," — згадують старші стінянці такі кожухи (іл. 10).

Іл. 10. Віннік Оксана Михайлівна,
1987р.н. в кожусі та чоботах прабабусі.

Іл. 11. Осипенко Є. П. у своєму кожусі,
пошитому в 50-х рр. XX ст.

Жителі підкреслювали доцільність вільного крою давніх чоловічих та жіночих кожухів: "А це до того, шо як маленька є дитина, те й мама йде кудись, взяла, замотала, то тут вона не замерзне"; "Бо ж то хлопець прийшов та й обрав дівку, те й сховав під кожух, та й гріє її". [З.Чорна]

На початку XX ст., у 20-х роках майстри починають використовувати фарби, урізноманітнюється крій, з'являються червоні, світло-коричневі, руді, чорні кожухи з відкладним коміром, зі зборами ("брижами"), а також "полушубкі" — короткі кожухи, що мали схожий крій із кожухами. Колір стає ознакою святкових чи буденних кожухів: чорні — буденні, червоні — святкові: "Чорні, це такі вже, в фурманку їдуть чоловіки, а червоні - це святошні, що йдуть так до церкви в них гарні, нарядні".

У 50-х роках XX ст. стінянці замовляли пошиття кожуха майстру з Томашполя, котрий "виправляв кожухи, шкури виправив, сам красив і сам шив". Традиційно кожухи замовляли прямого крою. Під рукавом донизу вставлявся клин, комір був відкладний, праву полу та низ оздоблювали смушком (іл. 11). За кольором ці кожухи переважно червоні, чорні шили, в основному, з "брижами".

Кожух широко використовували у різних обрядах: у родильному — дитину клали на кожух, і особливо, у весільному, що пов'язане, очевидно, з культом Волоса. Теща зустрічала молодого у вивернутому кожусі: "Теща виходе, бере кужух навиворіт, тако накидає на себе догори вовною, і ходе" [Г.В.Віннік, 1951 р.н.]

Молоду садовили на кожух, коли розплітали та клали його при благословінні — молода ставала на коліна: "Садили, як розплітали, потім благословили, тоже кужух кидали під коліна, як уже убируть молоду у вінок, дак уже тоді батьки вже сідают на ослін, берут хліб та й благословят". [К. Сідак]

У рядженні на Маланки кожух використовували для створення новорічного персонажу — кози. "Ми одягаїмся на Маланкі, вечером дівчата, хлопці збираються, роблят козу, перевертають кожух догори вовною і ріжки достають, козячі ріжки, а там дерево всередині, підкладають, а тут зверхі вовна накінена" [В.Зубрицька]. Ще в 50 - 60-х роках кожух дарувався батьками дітям та онукам як дорогий подарунок на згадку: "Я їден кожух дала сину Володьові, новий і крепкий кожух, а другий дала Кольові, внуку, червоний". [К. Прокопова, 1907 р.н.]

Іл. 12. Мантина з шкільного музею
(вид спереду і ззаду). Початок XX ст.

Іл. 13. Чугаїна з шкільного музею
(вид спереду і ззаду). Початок XX ст.

Верхній одяг з овечого сукна мав у Стіні кілька різновидів: прямого покрою із клинами; з частково відрізною спинкою та складками. У селі були кравці, що добре знали традиційні крої. Серед найдавніших видів одягу середини XIX - початку XX ст. — "мантина" прямого покрою з клинами, чоловіча і жіноча, зі стоячим коміром кольору шерсті вівці — чорні, коричневі ("руді"), "сиві" (зі змішаних ниток), їх оздоблювали понизу рукавів нашитою тканиною та підв'язували поясом. На початку XX ст. у "мантинках" вінчалися" (іл. 12). Ще один різновид "чугаїна" відома як жіночий одяг. Вона була характерна для с. Вила.

Деякі реалії та назви постають як результат запозичень, контактування. Можливо у результаті контактування цей різновид поширився й у Стіні. Він має крій з частково відрізною спинкою та складками "брижами": "У Вилах чугаїна була, в нас на брижах, чугаїни - з сукна цего самодєльного, з брижами" [В.Зубрицька] (іл. 13).

На початок цієї сторінки

На початок статті

До змісту книги