Розділ І Історико-етнографічні дослідження с. Стіна Традиційний одяг
(кінець XIX — середина XX ст.) Продовження На початку XX ст. поширюється жіночий різновид з фабричної тканини — "кацавейка" — чорна, довга, на підбивці. У 20-х роках — це святкове вбрання, котре одягають молоді на весілля. У такій кацавейці брала шлюб й Чорна Антоніна Фокіївна (іл. 14).  Іл. 14. Чорна 3.3. у маминій "кацавейці". З давнього традиційного чоловічого одягу кінця XIX - початку XX ст. виділяється "бурка". Вона мала той же крій, що й "мантина", комір з вилогом та без, прорізні кишені, застібалася на праву полу, оздоблювалася по низу рукавів. Старші жителі, що пам'ятають бурку, зазначають, що це був одяг у дорогу, порівнюючи його з "фурманкою" — дорожнім одягом з овечого сукна, без рукавів. Зазначають, що доповнював бурку головний убір — "башлик". Проте у Стіні фіксується ширше призначення цього виду одягу — і як святкового, і як жіночого (це відбулось, очевидно, пізніше). Можливо схожість за кроєм з мантиною з часом призвела до змішування назв, а пізніше витісненням назви — "мантина" (це питання ще потребує дослідження). Можливо, бурка, як жіночий одяг протиставилась мантині як більш давній одяг - відбулось розширення назви (це питання теж потребує дослідження). На початку століття, за свідченням стінян, у бурках вінчалися чоловіки і жінки (іл. 15).  Іл. 15. Запопадна Марія Степанівна та Онуфрій Вікторович у шлюбних бурках бабусі та дідуся Осипенко Серафіни Дорофіївни та Стратона Симоновича (вінчання в 1903 році). Ще один різновид довгого чоловічого одягу побутував у Стіні (на початку XX, у 20-х рр. XX ст.) — чемерка, з фабричної тканини, з відрізною спинкою та зборками: "У мого чоловіка чемерка була, така з брижами, одрізана, така гарна була, з сукна фабричного, у зборках і кишені. Я так його любила в тій чемерці". [К.Прокопова] На кінець XIX - початок XX ст. жіночі та чоловічі головні убори відзначалися збереженням давніх форм і назв, обрядових та захисних функцій. Головні убори, їх види, способи носіння засвідчували статус дівчини або заміжньої жінки. З цим статусом були пов'язані й зачіски. Стінянська дівчина заплітала волосся в одну косу або дві: "Хто в одну косочку, а хто в дві". Традиційно дівчата і жінки клали проділ посередині — це відрізняло стінянок. "Лиш стінянці посередині проділь носили", — зазначає Євгенія Осипенко. Вона дотримувалась іншого звичаю, такого, як у с.Підлісівка Ямпільського району Вінницької області, звідки родом була її мати — проділ був збоку: "Я шоб посередині проділь, я була совсьом не така". Зачіска, яку формував проділ, була однією зі складових, що окреслювали тип стінянців — за вбранням, естетичним сприйняттям. Із зачіскою органічно поєднували головні убори — з деякими коси укладали особливо. У Стіні важливою частиною зачіски були "мушки" — з обох боків прямого проділу над лобом "виставляли" з щільно зачесаного волосся тонкі пасма — "тонесеньку смужечку з кіс" — "мушкі" і мастили, щоб трималося. "Мушки" — улюблений стінянський спосіб зачісування, що доповнював спосіб її вбрання: "Раньше казали, що дівчина навіть вбиралася, як ішла собі десь на танці чи куди. Туї розділювалися коси тако славно, казали шо каруком мастили, ну якесь таке глейке, тако було тонесенько славно, так проділок, й це тако рівнесенько-рівнесенько причесано" (Є.Осипенко).
Дітей такок заплітали "у мушки": робили "мушки", вплітали їх у косички, починаючи від самого верху голови, а десь нижче вух складали з рештою волосся, формуючи нові косички ("у чотири косички заплітали'). Під деякі головні убори дівчина закладала волосся особливо, про що йтиметься далі. До вінця дівчина традиційно йшла з розпущеним волоссям. Після скидання вінка жінка вже не заплітала, а скручувала волосся під чіпцем. Чоловіки підрізали волосся рівно довкола голови. Іл. 16. Купальський вінок. 90-ті рр. XX ст. Дівочі головні убори поділялися на обрядові, святкові, буденні. Один з старовинних головних уборів — вінок з живих квітів, дівчата носили тільки як обрядовий — весільний убір молодої та під час купальських свят. Ці вінки, пов'язані з найдавнішими віруваннями, зберігали оберегову. магічну функцію аж до XX ст. Обидва вінки виготовляли з барвінку. Його пов'язували із здоров'ям, оновленням, коханням, вважали оберегом (про шанобливе ставлення до барвінку засвідчують використання його у більшості обрядів). У купальський вінок, крім барвінку, вплітали польові квіти і обов'язково по три ягоди вишні, що вже достигали до Купайла (іл. 16). На початку XX ст. такі вінки вже одягали тільки малі дівчатка, старші ж, плели і вішали їх на купальську вербу, хоча, очевидно, у давніші часи вони також одягали їх: "На Купайла сплітали віночки з барвінку і всякого зілля. Це так, як пучечок плете, а потім пучечок знову другого зілля плете, а потім кладе три вишенькі, примотує, а потому знову та й так помежи це зелене в цих віночках та є вишеньки, червоніють вишні, ну ягодьки, дітьом ці віночки, великим ніхто не плів". [В.Зубрицька] Купальські пісні, з виразними шлюбними мотивами, парування молоді засвідчували зв'язок купальських вінків і шлюбних союзів. Весільний вінок плели з барвінку, поміж барвінкових пучків вставляли по три васильки (це магічне число фігурує у різних обрядових букетах), по чотири живі квітки — червоні чи рожеві "рожі" (пізніше — паперові), калину. У виплітанні весільного вінка простежуються давні вірування, пов'язані з прядінням,ткацтвом: барвінок, квіти, васильки вплітали в косичку з конопляного прядива. Інформатори відзначали, що виплетений вінок на косичці товщий, ніж вінок, у якому пучки з барвінку, квітів, васильків закріплюються ниткою: "На косичці буде товстіший". Весільні вінки виплітали не всі — були жінки, які вміли це робити: "Раньше в нас так було, такі були жінки, що понімали, не всі, от вже, як свадьба, то йде, просить цю жінку, і вона вже той вінок плете" [В.Зубрицька].
Є.Осипенко навчилася плести від своєї матері, яка багато років виплітала вінки молодим.Вінок прикрашали позліткою — мастили листочки кислим борщем, щоб приставало. Стінянський вінок відрізнявся від вінків інших сіл — так, у сусідньому селі Вила вінок був без васильків та виділявся великою кількістю позолоти: "В барвінок васильок, барвінок і квітки, калину, у Вилах то сама калина, не було васильку, лиш барвінок і калина, у Вилах не клали васильок, прамо рівний вінок та калина, і позолотять, позліткою вліплят, така позлітка була, шо помоче вохчом барвінок, та й тако листочок возьме та й подує, він так пристає, така була позлітка, воно застелювало тою позліткою у Вилах вінок чисто, а в нас так було трошки, у нас так по шматочку золотили позліткою, а у Вилах то ліплять". [В.Зубрицька]  Іл. 17. Барвінковий весільний вінок молодої та "квітка" молодого. 80-90-ті рр. XX ст. Традиція одягання барвінкових вінків як основного весільного убору трималася до війни, хоча за батьківською традицією ще й після війни молоді одягали такий вінок — але тільки до вінчання (іл. 17), а потім — лойовий вінок: "У такім вінку колись бувало навіть Марія Грішки Хитрича ішла до шлюбу, до церкви, і від шлюбу прийшла, цей скинула, а я убирала її у тей вінок", — згадує Є.Осипенко. Під вінок зав'язували рожеву стрічку, до якої внизу кріпили багато стрічок ("бинд"), які звисали до низу спідниці. Білий лойовий вінок — "парафіновий", "папіровий" (зрідка його називали ще й "терновий") заступив барвінковий вінок (іл. 8 к). Але традиція виплітання барвінкового вінка не зникла: молода одягала крім лойового і невеликий вінок з барвінку. Цей віночок виплітався з барвінку та однієї паперової квітки, скріплювався нитками. Його клали на середину голови і закріплювали, вплівши у дві косички з обох сторін, потім з'єднували у косу, яку пускали під вінок. Посередині вінка клали квітку — паперову або складену із стрічки, закриваючи нею волосся, викладали барвінок. До коси чіпляли дві стрічки — рожеву й голубу (в інших селах, наприклад, у Підлісівці Ямпільського району вплітали білі стрічки). І вже поверх накладали лойовий вінок з фатою ("веляном"). Про шанобливе ставлення до вінка, що сягає дохристиянських вірувань, пов'язаних з його обереговою, магічною функціями, засвідчують весільні пісні ("І в перший раз, у Божий час, благослови, Боже, і отець, і мати своєму дитьові віночок начинати"), обряд одягання вінка — покладення на хліб, благословіння, заборони після накладання комусь торкатися його, зашивання в подушку. Ось як розповідає Є.Осипенко про накладання пізнішого комплексу весільного убору молодої — барвінкового віночка, лойового вінка з веліном: "Мама дає хліб, кладе на стіл, кладеться той вінок з велянам, а цей, з барвінку, я кладу зверхи на велін. Тато з мамою берут хліб, кладуть молодій на голову і просят благословенства. Тоді мама бере барвіновий віночок і кладе дочці на голову, і цілює через віночок, більше ніхто не може його торкнути і взяти на голову. Тепер я уплітаю його, чіпляю лєнти до сплеченої коси, бантік (на два пальці) причіплюю під вінок посередині, і він закриває коси, а тоді велін".
Новий весільний комплекс доповнювався елементами зачіски — "кучерями" локонів, які звисали перед вухами.Важливою складовою частиною вбрання стінянської дівчини були "кутаси", "навушникі" — святкові і обрядові головні убори, що є своєрідним різновидом вінка, а також "квітки". Йдучи у неділю на гуляння ще на початку століття, дівчина одягала "кутаси", до яких чіпляли стрічку. "Кутаси" складали ряди кольорових стрічок, що викінчувалися мотузками для зав'язування, тасьми. Стрічки прикрашали кутасиками з лучки, на яку нашивали намистинки ("пацьори"), або були оздоблені орнаментально викладеними "пацьорками", ґудзичками: "Кутасикі пороблені були з лучки, разні, червоні, зелені і тоді ці кутасикі нашивалися і так радок, кругом, всередині пацьорочка, і тоді прив'язували . Одягаючи "кутаси", спочатку клали вужчі стрічки, вище - ширші. До цього комплексу одягали і "навушники" (позаушники, заушникі)—стрічку з нашитими з двох боків квітками з призбираних стрічок, нашитих на шерстяній кругло вирізаній тканині і прикрашених намистинками, бісером, кутасиками з лучки ("навушники" носили й окремо) (іл. 10 к). Одягаючи цей головний убір, дівчата обов'язково робили "мушки". Ще один різновид дівочих головних уборів-прикрас — "квітки", які з "кутасами" могли складати єдиний комплекс, або ж носилися окремо (іл. 11 к). "Квітки" робилися так, як і на "заушниках" — носилася одна велика посередині між двома меншими. Дві заплетені коси закладалися під квітки: "А то такіх три квітки на крам, на такій матерії виробляли так пацьорочками разними такіми попришиваними і тут коси так закладали такі великі, ці квітки в коси — квітка їдна посередині, а та і та відти — заду всі на косах, дві коси були закладалися і тут за ним пришивалися "квітки в коси" — всі знали робити".
Носили і одну квітку, "кутаси", "позаушники", "квітки", вінки зі стрічок обов'язково одягалися дружками:
"Вінки дружки шили із биндів, пацьорки по них, всі дружки у вінках, і більші, і менші вінки" [К.Сідак];
"Дружка вбирала всю голову кутасиками, квітки в коси сюди о" [В.Зубрицька].
Був ще один спосіб прикрашання та укладання волосся у Стіні — "в бинди" (стрічками), що як і "квітки" був один з найпоширеніших: укладали ззаду дві заплетені коси, під ними кріпили стрічки, начеплені на стрічці або шнурку:
"Убиралися дівки в бинди, вони на лєнточці та й до кіс прив'язували тако ззаду. Голова чиста. У дві косі сплітали, закладали коси, на перехресті до тих заплечених кіс бинди чіпляли, на биндочці вони, ту биндочку під кісьми зав'язували" [В. Зубрицька].
"Бинди", "квітки" були обов'язковою частиною святкового та обрядового дівочого вбрання: їх одягали дівчата на свята — на Купайла, на Коляди, у недільні гуляння молоді. На весіллі стрічки були дарунком молодої дружкам, але ті, що були біля вінка, молода зберігала, як і весільне вбрання.Серед жіночих головних уборів у с.Стіна виділяються найдавніші головні убори заміжніх жінок, які складали єдиний комплекс, типовий для всієї України: кічка, кибалка, валик, обшитий тканиною, на який закручували волосся заміжні жінки, каптур, очіпок, різновид шапочки зі шнурком для закривання волосся, серпанок - довге полотнище, оздоблене на кінцях тканими смугами. Ці головні убори були свідченням статусу заміжньої жінки. До 20-х років тут трималася традиція одягання лише "каптура". "Кічку" продовжувало носити лише покоління, народжене в кінці XIX ст. Тому у спогадах стінян згадка про кибалку асоціюється зі спогадом про бабусь: "Кічка біленька, бабка носила моя кічку, а мама ніколи, кічка біленька, і каптур зверхи" [З.С.Чорна, 1918 р.н.].
Така "кічка" належала до типу "витих" — з полотна, зшитого у валик."Каптур" шився із фабричного полотна, мав кругле дно, належав до групи збираних — з розрізом та шнурком для затягування ззаду. Такий чіпець — з набитого ситцю у Стіні зберігає "берегиня" батьківської спадщини Ніна Кузьмівна Неспляк — "каптур" належав її матері Устині Неспляк. Типовий для більшості районів України, зокрема й Поділля, головний убір типу намітки у досліджуваний період відомий у Стіні під назвою серпанок як обрядовий убір на весіллі. Це полотнище прямокутної форми білого або сіруватого кольору, тонко заткане з фабричних ниток або куповане, на кінцях прикрашене чорними та червоними поперечними смугами довжиною зо два і більше метрів. Таким постає у спогадах стінянок материнський серпанок: "Серпанок як марля, довге, я бачила у свої мами, с того й того кінця обкидане такими чорними і червоними нитками, а ми малі були та й думали, що то вельон" [Г.Пелех],
"серпанок — така ткань була, та й купували покривати, як шматок полотна, тонке якесь воно було, не чула, що самі ткали" [К.Сідак].
"Серпанок" — необхідний атрибут обрядового дійства, що стверджував молоду у статусі жінки. Традиція ношення його поверх кибалки та чіпця, типова для більшості регіонів України, у Стіні на поч. XX ст. не фіксується. Можливо, сліди одягання його як головного убору на поч. - сер. XIX ст. із назвою, поширеною на Поділлі, — "намітка" знаходимо у весільній пісні, що співають у Стіні:Чеши ж мені, моя матінко,
Русу косу та й ремізкою,
Лучче в тебе та й під биндами,
Як в свекрухи під наміткою,
або ж у називанні старшим поколінням чіпця "наміткою" — як перенесення назви:
"Каптурик оцей у нас називався наміткою і мама казала намітка, і тітка казала намітка. Отак, каже, хожу увесь вік у цій намітці" [З.Чорна]*. * Можливо у минулому було розрізнення цього убору. Називали відповідно до використання як головного убору для носіння, або як весільний убор для покривання. Подібно до того, як на західному Поділлі "ручник" — "головний убір", плат — для покривання. "Серпанок" же одягали молодій поверх вінка, клали поверх червоний пояс, що мав символічне й оберегове значення. Обряд несе давні відголоски патріархальних родових відносин, і чільне місце в ньому посідає використання "серпанку", що символізує перехід молодої до роду молодого: "серпанок" який накидає дружба — рід молодої, боротьба між родами за молоду (сестра молодої чи хтось з її роду з ножем "погрожує" і не дає накрити молоду), танцювання із серпанком як перемога роду молодого. Накидання і скидання серпанку символізувало перехід молодої до роду молодого і було пов'язане з ідеєю багатства, добробутом: "А це зверху поверх вінка накривають серпанком, то на неї вже тако наохрест дві палкі такі, обмотані красками, дружба, музики грают, він танцює, а сестра чи хто стоїт, із ножом і не дає покрити, а тоді уже там потанцював та й вже він накриває її, укают: у-у-у. Вже свідок, нанашка серпанок накриває молодій" [Г.Віннік, 1951 р.н.].
Одягання серпанку поверх вінка становить етно специфічну рису досліджуваної території. Поєднання цього обрядового убору з вінком і одягання його без вінка набуває символічного значення, є знаковим: вінок вказує на "чесність", цнотливість молодої, на дотримання вироблених вікових законів відповідно народної моралі. Відсутність вінка, завивання тільки серпанком засвідчувало протилежне, було знаком, що ця молода — покритка і мала дитину до шлюбу:
"А це колись таке було времня, шо як дівчина має дитину незаміжна, то як так іде замуж, то її плетут, сплітают вінок такий із зеленого зілля, барвінок, це цій, що йде заміж, а цій дівчині, шо вона мала дівчиною дитину, то білу так як у нас зараз фата, то накривають її білим серпанком, просто тако завивають серпанком та й усьо. Бере свідок, це нанашка, то вона за столом бере тей серпанок і накриває, завиває, тако назад і кінці висіли, такий із метр [В.Зубрицька]. "Ой чого ж я молоденька дочекала, Дочекала дві потузі, Серпаночок на головці, Серце в тузі" [В.Зубрицька]. У пісні про ошукану дворянином дівчину, записану в Стіні, "серпанок на голові" стає символом тяжкої долі покритки: Та все ж матеріал, записаний від інформаторів, указує на ношення в давніший період — середині XIX - кінця XIX ст. "серпанку" як головного убору поверх каптура, можливо із назвою "намітка", як і побутування повного комплексу головних уборів — "кічки", "каптура", "серпанку" ("намітки"). Це, зокрема, такі звичаї: одягання молодої на другий день весілля, у понеділок "серпанку" поверх каптура: "Ходила молода і в пропій, на гостину, в понеділок, в тім зав'язана серпанку, на голову клали серпанок поверх каптура" [К.Сідак],
поховання ще на початку XX ст. старих жінок у серпанку, зав'язаному поверх каптура:
"Серпанком зав'язували, як умирали, зав'язували голову тим серпанком, тако кругом на споді каптур, страшний... Обкиданий тако, кінці замотували, голову, кінці висіли. Покривали на весіллі і на смерть тримали, кінці назад". [К.Сідак] Важливе місце як складової костюма належить хустці. Способи зав'язування хустки відображали давні етнічні та локальні традиції. В кінці XIX - на початку XX ст. у Стіні носили фабричні хустки — з тонкої шерсті, бавовняні, суконні. За способом ношення виділяються хустки для пов'язання на голові, для запинання голови та плечей та накидання поверх одягу. З хусток, які зав'язували на голові, у Стіні переважали хустки з тонкої шерсті, серед яких залежно від різновиду ниток та кольорового вирішення виділялися тернові хустки — прикрашені квітковим орнаментом, великі й малі, з тороками або без; "маланкові" хустки — одноколірні хустки середніх розмірів з тороками. Саме "маланкові" хустки були важливою частиною стінянського комплексу вбрання. їх назва пов'язана з назвою ниток, з яких виготовляли тканину для хусток. Такі хустки виділялися довгими китицями — "тороками", що були основним елементом їх оздоблення. Ці китиці виплітали у селі жінки, які через це вміння лишили згадку про себе у спогадах стінян: "Тороки виплетені з такої самої матерії, що і хустка. І жінки в'язали кусок шерсті квадратної, приносили до жінки, в'язала Лариса тороки до хустки" [З.Чорна].
На одному кутку — Селищі — запам'ятали бабку Маланку — вона так гарно вміла виплітати "тороки", що дехто навіть вважав, що назва хусток походить від її імені.
"В нас тут була єдна бабка, що в'язала на все село тороки. Це її давно нема, може років 20 померла, бабка Маланка. От і фустку так назвали" [Г.В. Віннік].
З тороками пов'язана і назва "маланкової" хустки — "бронзова" хустка, що особливо шанували як святкову. Ця назва виділила "маланкові" хустки з блискучими шовковими тороками — "маланкова фустка з бронзовими тороками". Ці хустки були обов'язковою частиною святкового дівочого та жіночого костюма і займали особливе місце у весільному обряді:
"Ці хустки, як якась оказія — це була перша хустка — молодиць в'язали" [Г.В. Віннік]. Спосіб зав'язування хусток ніс вікове розрізнення та вказував на перехід до статусу жінки. Для дівчини і жінки виробились різні норми пов'язування хустки кінцями назад, а саме різні способи проходження кінців хустки — ззаду чи під хусткою: якщо поверх кінця — то це дівчина, якщо під — жінка. Цей кінець хустки, що звисав ззаду на плечі, набув символічного значення одруження, чоловіка: "Як покрили молоду і вінчальна нанашка поверх веляна замолодичила, під кінець, уже вона не дівка, а молодиця, главну роль грає чоловік коло неї. Отой кінець, то як чоловік, якщо вона зверху кінця зав'язана, значить вона не дівчина, а як під кінець, значить все" [З.Чорна].
Такої традиції, пов'язування хустки дотримувалися до середини XX ст. Порушення її засуджувалось як порушення моральної норми, що яскраво ілюструють спогади Зої Зосимівни Чорної:
"Я один раз ще дівчиною біжу до клубу на танці, а бапка старенька, бапка Тодошка виходит та й каже: "Зонько, стань. — Я стала. — А куди це ти закручена? — Я кажу: "А чого куди?" (А я під кінець зав'язана). — А ти що, вже віддана? — Кажу: "Ні". — "Та я це чого це ти показуєш? Батькі в тебе такі хороші, мама і тато, такі гарні, ніхто поганого слова не чув. А ти шо, уже не дівчина?" Боже, а мені все не доходить. — "Зараз, — каже мені, — закрутися так, як дівчина, ану, зав'яжися поверх кінця". І я зав'язалася поверх кінця, о. Так мені стара жінка ростолкувала, і так я й кажу своїм, шо куди ж ти в'яжишся, га? А зараз усі, ... не вспіло народиться, уже його під кінець в'яжуть..."
Цей спосіб зав'язування молодиць спричинив і появу його назви — "молодиця".Для заміжніх жінок середнього віку (40-50 років) склалась також одна традиція пов'язування хустки з довгими кінцями - під підборіддям із зав'язуванням кінців ззаду або ще й закиданням їх наперед. Для жінок старшого віку (60-80 р.) виробився спеціальний спосіб пов'язування: кінці проходили під підборіддям і далі не зав'язувалися, а закручувалися на голові (над лобом), при цьому тороки спадали, створюючи гарне враження. Так пов'язували хустки поверх каптура, пізніше обов'язково під спід одягали білу хусточку, яку було видно. Цей спосіб називався "баба": "Тепер жінки, такі як би тридцять чи сорок і п'ятдесят років закручуються ось так, зав'язуються на шию, і маланкову, і бронзову, вона собі йде, одягнулася у піньжак чи пальто, от закрутилася на шию, і кінці сюди поклала, наперед або назад, ось це так закручувалася молодиця". А вже старії бапки, це пожилі вже бапки, шістдесят, вісімдесят років, то вони закручуються ось тако баба собі закрутилася, кінці скрутила, і вони висять, не зав'язували, отако кінці, шоб тороки гарно стояли. Коси ж баба не буде показувати, на споді каптур колись, чи треба хустинка, шоб не вилазили коси, і відтак виглядає собі біленьке тепер" [З.Чорна].
Традиційного пов'язування хусток за віковим розмежуванням дотримувалися ще до 60-х років, ідучи до церкви на гостину:
"Мама до церкви колись ходили, гудза не в'язали на голові, тако скрутять, здорова фуска, там перекрутює оден поза другого — з тороками, висіли кінці, баба вже як на голові закручена". (іл. 18; 13 к)
 Іл. 18. Спосіб пов'язування великої хустки демонструє Чорна 3.3. (вид спереді і ззаду). Ще два види хусток побутували у Стіні — тепла чорна хустка, оздоблена на кінцях фігурно викладеною крученою ниткою — "барашкова" хустка, з кутасами, що мали назву "бомбали". "Барашкова чисто чорна, а по ній як з баранчика смушка, таке вироблене". Велика суконна хустка опинатися, накидати на голову та плечі у Стіні називалась покривательна хустка. Деякі кольори хустки — чорний, білий, червоний надавали їй певних функцій — обрядову та розрізнювальну за віком. Так, червоною хусткою покривали молоду, коли хустка заступила "серпанок":
"Покриває нанашка — бере червону фустку обязательно свою і покриває" [Є.Осипенко];
білі хустки дарували на весіллі молодшим, чорні — старшим жінкам.Одне із стінянських прислів'їв відбиває важливу значимість готування посагу та обрядового одягу для дочки: "Дівку сповивай, а скриню набивай". Важлива частина шлюбного одягу — хустки. Адже у весільному обряді сер.ХІХ - сер. XX ст. хустці відводилось особливе місце — вона символізувала поєднання родів, визначала статус заміжньої жінки. "Шлюбну фустку" молодому готували ще на сватання. Це була чорна тернова хустка: молода одягала молодому її на ліву руку як знак згоди, а на весіллі вона була частиною шлюбного одягу — її чіпляли збоку. Хустка — тернова, маланкова, була даром молодого молодій—її накидали молодій на плечі: "Рано збираю нєвєсту, вбираю вінок і чіпляю фустку на плечі — це молодий приніс". Молода дарувала хустку ("дарувала фусткою") старшу дружку та матір молодого. Маланковою хусткою з бронзовими тороками пов'язували праву руку нанашкам — це було яскравим дійством зі слідами давніх відносин між родами, що лишились у ритуалі "ухкання", вискакуванні нанашки на лаву: "Коли зав'язували нанашку, то казали: нанашко, ухкай, на лавку, вище, а вона стає на лавку. Нанашка сидить коло молодої і як тіки ухнула, ідуть старостихи з тими хустками, гуляють і ухкають, а нанашка відти вже гуляє, і в'яжуть хустку". У весільному обряді особливого значення надавали невеликим хустинкам (фустинкам), оздобленим вишивкою на кутах — вони набували магічної, оберегової сили — щоб молоді жили у достатку — "не були голі". Тому молодим подавали чарку, огорнувши хустинками: "Це вже як тато й мама п'ють до них, брали чарку і так цими фустинками віддавали, колись по кутичках вишивали і крючечком обв'язували". Тому й теща брала молодого за руку через цю хустинку, заводячи до хати, коли той приїхав за молодою. Такі хустинки (близько 25 см завдовжки) використовували в обряді подавання молодим води в решеті. У селі, дякуючи за подану напитися воду, за звичаєм говорили: "Спасіба, шо ти мені подала води, будеш віддаватися, то я тобі на весіллі у решеті води подам".
"Так кладеться тако решето, накривали фустинкою і в решето там дві чаркі приносили молодим в решеті води попити" [Г.В. Віннік].
Дати людині напитися води — один з найбільших виявів доброчинності, що так цінувалася в народній моралі, шанобливе ставлення до води витікало з найдавніших вірувань, пов'язаних з нею. Вода у решеті символізує як її невичерпність, так і багатство молодих. Вишита хустинка була дарунком дівчини хлопцеві як вияв її прихильності. Збереження впродовж тривалого часу давніх обрядових функцій хустки — насамперед, у шлюбних обрядах, довготривалий зв'язок зі статусом дівчини та заміжньої жінки, забезпечили давнім хусткам шанобливе ставлення сучасної молоді:
"У цій бронзовій фустці, з бронзовими тороками і мама дівувала, і я дівувала, у цих фустках і внуки будут убиратись, бо кажут, бапко, бо такі гарні, нам дасте, а чого ж я не дам, най закручуються". [З.Чорна]  Іл. 19. Онук Чорної З.З. Андрій у старовинному одязі. Чоловічі шапки у Стіні розрізнялися за сезоном носіння — зимові та літні, матеріалом, формою. За матеріалом виділялися шапки з хутра, фабричної тканини, з соломи. Зимова шапка ("шапка") невисока хутряна півсферична чорна шапка з овчини — "барашкова" (іл. 19); до бурки одягався сукняний башлик. Літні головні убори у Стіні — плетений із соломи капелюх (бриль), та шапка, пошита з фабричної тканини, переважно з чорної — "кєпка", "кашкєт". Солом'яні капелюхи виготовляли переважно способом виплітання плетінок кісочкою, прикрашали неширокою темною стрічкою. "Кєпка", "кашкєт" — назви давніх шапок, що шилися в кінці XIX - на початку XX ст. — "за Ніколая". Ці шапки — різновиди одного типу, що розрізнялися передньою частиною у вигляді козирка: у кашкеті він був вищий. У Стіні дотримувалися звичаю використання чоловічої шапки під час підкладання яєць під курку — "шоби весь час держалися кури коло хати".  Іл. 20. Постоли та личаки з шкільного музею. Найдавніше взуття, яке носили у Стіні жінки й чоловіки — постоли (іл. 20), шили зі шкіри. Це один з найархаїчніших видів взуття. Вони мали старовинну форму — гострий носок. Для їх пошиття брали овечу, телячу чи волову шкіру, мочили, загинали на кінцях і зшивали. По краях робили отвори, крізь які протягали шкіряні "волокі", "завтовклювали волоками", "морщили". На початку XX ст. поширилося куповане взуття — чоботи, черевики. Чоботи шили із суцільного шматка шкіри — "єдноцільні". Були і "пришви" — чоботи, у яких до нового передка пришивали старі халяви. У Стіні були майстри-шевці, роботи яких виділяються великим умінням, витонченістю поєднують красу і доцільність та відбивають уявлення і уподобання народу. Чоботи шанували — вони засвідчували заможність, багатство. Мрією кожної дівчини було "дівочити" у чоботах, мати їх "на придане". Адже, як згадують стінянці —
"такі чоботи доки дівці батько зробить, то його багато коштує. Вони стоїли великі гроші, ці чоботи. Оце в кого-небудь як яка бідного чоловіка дівка, то вона таких чобіт і не мала." [Н.Неспляк]  Іл. 21. Чоботи "деревляники" з шкільного музею. 40-і - початок 50-х рр. XX ст. У селі на початку століття вславився майстер-чоботяр — Кавка — це ім'я пам'ятають і в 2000 році, бо ще зберігаються творіння його рук, жіночі святкові "кавкині чоботи", що є справді витвором краси. "Кавка робив такі чоботи, ззаді вибиті такими цвяшечтми блишаченькими цвяшечками ззаду на підборах, на закаблуках вибиті там, Кавка був чоловік, шо робив, це ше наші мами, може тої бабки, шо восімсят шість років, ще ше може її мами" [Г.В. Віннік].
Вони належать до так званого руського крою, мають довгі халяви, що закочуються. Вони орнаментально декоровані цвяхами, на каблуках, мають мідні підковки "на щастя". Такі чоботи були окрасою у весільному обрядовому танці "Ой, чоботи, чоботи, ви мої". Вміли у селі обновити й уже зношені буденні чоботи, які мали різну висоту халяв, до яких робили нову підошву, але дерев'яну (іл. 21). Тут уже майстром ставав кожен господар. Про свого діда розповідає Клавдія Прокопова:
"При мої пам'яті було. Цей дід був, мамин тато, тако чоботи якісь найшов, і нема підошви цеї, він набив дерево, це мені кладе сюди на се, шоб я, не зносювалось дерево, які економні сильно було старі люди, він мені в це дерево кусок проволкі забиває, він набивав, і дріт тей зношується, а дерево не зношується". Черевики були переважно чорні, на підборах, донизу яких клали підківки ("підковкі"), на шнурках. У 20 - 30-ті роки з'явилася такі різновиди взуття як "капці", "туфлі". Виготовляла їх місцева артіль з хромової шкіри. Розрізнялися вони наявністю підборів — у капців їх не було. Святковості і довершеності надавали стінянському костюму прикраси. У спогадах старшого покоління молодість згадується зі стрічками, кутасами, і намистами — "пацьорками": "Усі в биндах, голова вся у кутасиках, і пацьорок на шиї, і згарда, і всьо було" [К.Прокопова].
 Іл. 22. Назарчук Галина з рублями середини XIX - початку XX ст.  Іл. 23. Коралове намисто ("коралі").
Давня назва сережок у Стіні — "ковтки". За роки радянської влади поширилися назви "сірешки". "Ковтки" були різної — "усілякої" форми — "кругленькі, півмісяці, із камінчиком". У Стіні були поширені й перстені. За наявністю камінця розрізняли "обручку" і "перстень": "бо то зроблене перстіньом, а то обручкою", хоча часто назва "перстень" уживалася для позначення обох різновидів цієї прикраси. На початку XX ст. персні у селі вміли й самі виготовляти "з копійок". Купували й золоті. У минулому була традиція зберігати перстень "на смерть" — її донині дотримуються старші жінки, купуючи дешеві персні вартістю кілька гривень, незважаючи на підсміювання молодих — "їх і курка не буде носить".  Іл. 24. Онук Чорної 3. 3. Андрій в весільній сорочці підперезаний зеленим поясом. Пояси — невід'ємна деталь жіночого та чоловічого костюма (іл. 24).Для Стіни характерні неширокі пояси одного кольору, що викінчувалися тороками, їх ткали човником на верстаті або купували. В обрядах виділяється роль червоного пояса — його оберегова функція: виганяючи навесні вперше корову з хліва, його клали на поріг; покриваючи молоду, поверх серпанку клали пояс. Певним доповненням одягу служили мішечок для тютюну та гаманець — калитка. Калитку виготовляли з овечої шкіри, шили у вигляді мішечка і кріпили на поясі. "Тако калиту вже мали і тако зашмаркали і зав'язували, і туто на паскові коло штанів держали, вона м'якенька". [К.Прокопова] Незважаючи на особливе місце розташування села Стіна, яке сприяло контактам, торговельному і культурному спілкуванню, очевидно, глибока традиція, пов'язана з цілим комплексом естетичних норм, що йшли від вірувань та обрядів сприяла збереженню давніх зразків народного вбрання, шанобливого ставлення до нього. Традиційний одяг став історичною пам'яткою, що відображає цілу систему духовних цінностей для молодого покоління. Роботи, гідні прикрасити музеї найвищого рівня, створювали для реального життя. Багато розшиті сорочки були невід'ємною частиною святкового вбрання, скромніші — повсякденного побуту. Серед пишної південної природи орнаменти і колорит стінянського костюма, який доніс до нас риси подільського регіону, є відгуком людини на гармонію довколишнього світу, спроба вплести у неї свою неповторну мелодію. Творення народного костюма впродовж віків — завжди індивідуальне, неповторне, а традиція є лише взірцем композиційної міри й точно відібраних часом форм і технік, а також неперервним зв'язком між минулим і сьогоденням, вічним і скороминущим, індивідуальним і загальнонародним..
Література 1. Бромлей Ю.В. Етнос і етнографія. — М., 1973. — С. 74-75.
2. Кара-Васильєва Т. Українська вишивка. — К, 1993. — С. 60
|
