Село Стіна розташоване у долині річки Русави, притоки р. Дністер, і має протяжність з північного сходу на південний захід 9км. Із заходу і сходу територія села обмежується гірськими схилами, вкритими травою і деревами, які піднімаються від рівня води в річці на висоту понад 200м (Іл. 1,2,3).

Іл. 1. Вапнякова скала.

Іл. 2. Стінянський краєвид.

Іл. 3. Річка Русава в с. Стіна.

Ці живописні місця заселялись давно.

Поблизу села в урочищі "Глибокий яр" знайдено зуб мамонта, а на території нинішнього нового тваринницького господарства виявлено давнє поселення людей, речові пам'ятки з якого: кам'яні рубила та сокири, кремінні скребки, ножі та наконечники стріл зберігаються в шкільному краєзнавчому музеї (Іл. 4).

Іл. 4. Археологічні знахідки
з шкільного краєзнавчого музею.

Іл. 5. С. С. Гамченко серед учнів
і робітників, що приймали участь
в розкопках 1929 р.

Найбільшу увагу було приділено дослідженням історичних пам'яток мідно-кам'яного віку — енеоліту (IV-III тис. до н.е.).

В кінці XIX ст. на північно-східній околиці села, неподалік від кладовища, візуально були обстежені рештки "городища", яке займало прямокутну ділянку площею 1300 квадратних сажнів, з трьох боків оточену урвищами, а з четвертого глибоким ровом довжиною 20 сажнів. З півночі був єдиний прохід до городища через рів. За припущенням Гульдмана, на цьому місці існувало не тільки укріплення, але й поселення трипільської доби. [1, с.10]

Саме тут в 1929 році були здійснені археологічні розкопки трипільського поселення, відкритого розвідковою експедицією Тульчинського музею і дослідженого академіком С.С. Гамченком (Іл. 5.).

В 1958 році археологічні роботи в районі Стіни були продовжені М.Л. Макаревичем, який виявив, що розкопане в 1929 році житло з поселення (№1) належить до групи поселень трипільської доби, яких тут виявилося чотири. Усі поселення знаходяться північніше с. Стіни, на плато, що підступає у вигляді дуги до вигину р. Русави. Зі сходу і з заходу плато обмежується двома мисовидними відрогами, на яких і були відкриті культурні шари трьох трипільських поселень.

Поселення № 1 і поселення № 4 розташовані у східному напрямку, поселення № 2 — у західному, на Замковій горі та поселення № 3 — на відкритому плато біля колгоспного саду в 1 км на північний захід від поселення № 1.

М.Л. Макаревич зазначає, що поселення № 1 невелике і займає рівний майданчик у східній частині мису, який перетинають широкий рів і вал, що тягнуться на північний захід від самого поселення. Ця місцевість має назву Могилки. На південний схід густо порослий лісом мис плавно спускається до р. Русави.

Місцеві жителі, що були свідками і учасниками розкопок на поселенні № 1, так розповідали про пояснення археологів: "Ліворуч і праворуч від майданчика були могили, а посередині — в'їзд через ворота, що піднімались вночі. Річка знаходилась на відстані біля 300-400 метрів".

Іл. 6. Біконічна посудина
з житла на трипільському поселенні №4.
Розкопки М.Л. Макаревича.

Іл. 7. Амфора
з житла на трипільському поселенні №4.
Розкопки М.Л. Макаревича.

Іл. 8. Покришка
з житла на трипільському поселенні №4.
Розкопки М.Л. Макаревича.

Поселення № 4, на дослідженні якого зосередив головну увагу М.Л. Макаревич в 1958 році, розташоване в 400-500 м на південний схід від поселення № 1. Ця частина мису густо поросла листяними породами дерев. Дорога розділяє увесь мис на дві частини, місцями оголюючи культурні шари: західну частину, що зветься Стінка, і східну — Посичі.
На цих двох урочищах і розташоване поселення № 4.

Під час розкопок поселення № 4 було відкрито 100 м² території, де досліджено залишки двох житлових комплексів наземного типу. Одне з жител мало прямокутну форму і складалося з двох невеликих приміщень. На відміну від загальновідомих трипільських споруд, в стінових конструкціях цього житла поряд з деревом і глиною застосовані плити вапняку. [2, с. 23-32]

В межах цього житла, біля печі, була відкрита оригінальна, квадратна в плані, вимостка жертовник розміром 0,5 х 0,5 м з бортиками по краях. На поверхні жертовника і навколо нього знаходились мініатюрні посудини різних форм та ріг бика.

Речові матеріали поселення № 4 свідчать про господарську діяльність трипільців, а саме: землеробство (знахідки зернотерок і відбитки у глиняній обмазці полови злаків); скотарство (залишки домашніх тварин — биків, кіз, овець, свиней, коней, собаки); ткацтво (відбитки тканин, знахідки ткацького приладдя).

Кераміка, знайдена в цьому житлі, поділяється на кухонну та столову. Форми посудин різноманітні: горщики з широким горлом, покришки, біноклеподібні вироби, миски різних розмірів (Іл. 6 - 8).

Заслуговують на увагу зооморфні посудини на чотирьох ніжках, а також посудини, на яких передається зображення пари биків. Кухонний посуд прикрашений рельєфним зображенням голів биків. Знайдено також фрагменти антропоморфних статуеток та окремі частини керамічного жертовника.

Відбитки тканин, знайдені на поселеннях №1 і №4, свідчать про значне поширення ткацтва. На основі стінянських знахідок М.О. Новицькою здійснено реконструкцію фрагмента унікальної візерункової тканини. [1, с. 33-35]

Поселення № 2, що знаходиться на Замковій горі, біля церкви XVII ст., дуже зруйноване і розмите. В ньому знайдені сліди наземних споруд з використанням каміння і вапняку, а також уламки кераміки, прикрашеної шнуровим і сітчатим орнаментом.

На поселенні № 3, культурний шар якого пошкоджений під час оранок поля, відзначені залишки наземних жител, кераміки. [2, с. 28]

Таким чином, археологічні знахідки дали змогу заглянути в глибини історії стінянських околиць, тобто IV-III тис. до н.е. З наступних історичних епох відомості про історію с. Стіни нам невідомі. Маємо окремі відомості про те, що в XVII ст. два жителі села, копаючи яму для покійника, знайшли скарб золотих і срібних римських монет чеканки 136 р. н.е. [3]

Копаючи могилу на сільському кладовищі, місцеві селяни в 1888 році знайшли 25 золотих і одну срібну монету 167 р., а також кілька цінних речей: срібну обручку з двома ланцюжками, срібний наконечник від паска і розламану навпіл срібну дошку [3, с. 26]. Це є свідченням того, що на початку нашої ери тут проживало населення ймовірно черняхівської культури (ІІ-V ст. н.е.), яке й залишило нам ці скарби.

Зрідка на території села і його околицях знаходять різної форми наконечники до стріл та списів, які експонуються в шкільному музеї.

Наступні висвітлені сторінки історії Стіни припадають на XI ст. У праці П.Н. Батюшкова [4, с. 55] Стіна на р. Русаві згадується серед подільських поселень з найстарішими скельними монастирями, заснованими приблизно в XI ст., майже одночасно з Києво-Печерською лаврою:

"Основание скального монастыря в с. Стене Ямпольского у., местное предание ... относит к временам преподобних Антония и Феодосия Печерских". [4, с. 56]

  "По местному преданию, преподобний Антоний Печерский, следуя с Афона в Киев, продолжительное время провел у Лядавы, занимаясь подвижничеством и поучением народа. Такое же предание сушествует и о других скальных монастырях, как например, Бакотском и Стенском". [4, с. 63]

Вищезгаданий стінянський скельний монастир, очевидно, можна ототожнити з так званою Яланецькою скелею. Це — печера, видовбана в цільному камені у скелі, що відома під назвою Стінка, яка розташована проти Замкової гори.

Щодо печери, то ще в кінці XIX ст. було зафіксовано легенду, ніби тут починається підземний хід в с. Яланець, віддалене на відстані 10 верст від Стіни [5, с.1020]. На той час печера являла собою видовбаний у скелі з піску і вапняку вузький прохід у 1/2 аршина заввишки і 4 аршина завширшки. Далі прохід звужувався і ніби розгалужувався у вигляді вузьких отворів, які могли мати продовження у менші печери, але потрапити в них виявилося неможливо через обвали і нестачу повітря. На мурованих стінах і на склепінні головної печери подекуди прочитувались написи на слов'янській мові, скажімо, "Пом'яни, Господи, Григорія", а також роки 1449, 1796, 1835, 1864; були й написи, пошкоджені часом. [1, с.58]

Зараз у печері — штольні. Тож розгадати її таємницю стало ще проблематичніше, ніж у кінці XIX ст. Чи справді печера була початком підземного ходу, чи скельним притулком людей на кшталт інших печерних монастирів Подністров'я? А може це житло прадавньої людини?

Перша писемна згадка про с. Стіну зустрічається в історичних актах XVI ст., коли вона була власністю місцевих дворян Рахновських. В 1586 році поселення належало Шаргороду і роду Замойських, які його укріпили і перейменували в Янгород, в народі його називали Чорне, проте назва ця не прижилася. Під такою назвою село і укріплений замок позначені на карті України, яку склав в 20-30 р.р. XVII ст. французький інженер Гійом Левассер де Боплан.

В другій половині XVII ст. селу знов повертають назву Стіна, яку історичні джерела пов'язують з рельєфом Замкової гори. Ось як мальовничо про це йдеться у щоденнику дипломата Ульріха фон Вердума, який перебував у Стіні в 70-х роках XVII ст., подорожуючи через Королівство Польське:

Більшість місцевих жителів пояснюють походження назви поселення від густих лісів, що майже вертикально вкривають схили каньйону. Дивлячись на них з протилежного боку, бачиш перед собою суцільну зелену стіну. Проте подібна версія нам видається менш вірогідною, ніж попередня. Але в обох випадках виникає питання щодо часу виникнення топоніму Стіна і його генетичного зв'язку з топонімом Стінка.

Протягом відомих з історичних часів джерел, тобто починаючи з XVI ст., Стіна зазнавала і розквіту, і руйнувань. Вона знаходилась у зоні пограниччя з татарами, тому її мешканці мусили боронитися від ворогів, будуючи захисні споруди. Під час козацько-польських війн середини XVII ст. Стіна уже була значним укріпленим поселенням.

На початку 1651 року польсько-шляхетські війська на чолі з польськими гетьманами Потоцьким і Калиновським порушили Зборівський мир і несподівано напали на Україну.

Охорону прикордонної зони, розташованої по лінії Ямпіль-Стіна-Шаргород-Красне, несли в той час козацькі війська брацлавського полковника Данила Нечая.

Захопивши Красне, Чернівці, Шаргород, 15-тисячне польське військо 3 березня 1651 року підійшло до містечка Стіна, розташованого над річкою Русавою, притокою Дністра. Тут, крім козаків, зібралися селяни з околиць. Вони вирішили оборонятися. Як тільки польсько-шляхетське військо наблизилось до містечка, оборонці стали стріляти в нього. Проте, під натиском переважаючих сил ворога, вони змушені були залишити хутори й долішню частину містечка та відступити у верхню його частину. Остання мала сильні природні укріплення, на які важко було здертися. А наверху, за високими мурами, ворога очікували стіняни. Жовніри неохоче йшли на приступ і щоразу відкочувались. Так тривало три дні. Історія донесла до наших днів подвиг невідомого німого хлопчика. Розповідають, що він, щоб залишити ворожі коні без корму, пробрався в стан ворога і спалив стіжок сіна. Калиновський звелів скарати хлопчика на смерть.

Бачачи, що укріплений замок не взяти, карателі пішли на Ямпіль, зруйнували його і 6 березня 1651 року вирушили до Вінниці.

Затримка ворога під Стіною стала в нагоді Івану Богуну, який організував оборону і розбив 16 березня 1651 року під Вінницею війська гетьмана Калиновського.

Завдяки щоденнику польського вояка Станіслава Освенцима 1643-1651 років [7, с. 373], ми маємо унікальну можливість повернутись подумки на 350 років назад і зазирнути в щілину історії, побачити тогочасні події, а головне Стіну 1651 року:

На Замковій горі, на місці боїв, часто знаходили зброю того часу. В 1938-1939 р.р. під горою будували тваринницькі приміщення. При плануванні площадки будівельники зняли значну частину ґрунту і знайшли велику кількість скелетів, в основному молодих людей, порох, уламки шабель та інші предмети. На жаль, археологічні дослідження ніхто не проводив.[8]

З наведеного уривку випливає, що Стіна в середині XVII ст. була поселенням міського типу, яке складалося з укріпленого верхнього міста, нижнього міста та хуторів. Природна неприступність видовженого хребта Замкової гори, підсилена оборонними спорудами, робила верхнє місто майже нездоланним навіть для чудово оснащеного польського війська. Невипадково за його мурами ховалися у разі небезпеки не тільки стіняни, але й населення сусідніх містечок.

Через двадцять років після цих подій в щоденнику згадуваного вже Ульріха фон Вердума Стіна названа "людним і дивно забудованим" містом із замком:

Відомий нам сьогодні опис замку зробив в "Книзі подорожей" турецький мандрівник XVII ст. Евлія Челебі.

Фортечні мури чи їх залишки до сьогодні не збереглися. Цитадель замку розміщувалась на горі, яка сьогодні називається Замковою. Замкова гора має вигляд довгого хребта з крутизною схилу 90°, в долині видніються хати поселян, за якими тече звивисто річка Русава (Іл. 9.).

Іл. 9. Вид на Замкову гору з церквою. Фото 50-ті рр. XX ст.

В кінці XVII ст. Стіна спорожніла. Оборонні споруди на Замковій горі, втративши своє первісне призначення, зруйнувалися. Стратегічна роль Стіни знівелювалась. Протягом XVII ст. містечко перетворилося на село — низку хуторів; невипадково селяни називали його Одаї, тобто хутори (молдавською хутір — одая). Господарі хуторів орендували землю у багатих магнатів. Від князів Любомирських село перейшло до Собанських і було знову перейменовано в Янгород. Але до наших часів власна назва Одая збереглася тільки стосовно урочища, розташованого поблизу села в південно-східному напрямку на відстані біля 3-х кілометрів. Цю місцевість ще називають Пентюкові садки, бо вона тісно пов'язана з родом Пентюків. Пентюки, одне з найпоширеніших прізвищ у селі, зберегли в пам'яті багатьох поколінь історію своєї появи у Стіні наприкінці XVIII ст. Коли Катерина II розігнала Запорозьку Січ в 1775 році, декілька козаків разом з сім'ями та дітьми рятувалися втечею. Вони пробиралися вночі, плануючи оселитися за Дунаєм. Але до мети не дісталися, бо закінчилися харчі та й побоювалися турків. Тоді вони вирішили зайняти землі, де їх не знайдуть:

Василь Лазарович Пентюк переказував ще й таку легенду:

Василь Лазарович вважає, що хрест 1791 р. є надмогильним. Але з наведеного вище напису на хресті видно, що то є межовий знак. Проте, не виключено в даному випадку суміщення функцій: хрест, виготовлений за життя Григорія Пентюка для означення його володінь, після смерті господаря "футора" був поставлений родичами на його могилі. Ну, й, звичайно, поняття прадід, гадаємо, вжито Василем Пентюком у широкому розумінні як пращур, бо справжній прадід його має бути десь на сотню років молодшим за Григорія Пентюка, народженого біля середини XVII ст.

Наведені факти мають для нас несумнівний історичний інтерес. Це колоритна сторінка формування Стіни кінця XVIII ст., коли наголос у забудові переноситься з Замкової гори на хутори - Одаї.

Проте у XVIII ст. стінянський замок все ще продовжував відігравати роль значного укріпленого і опорного пункту в окрузі.

На Замковій горі, в центрі фортеці, з незапам'ятних часів існувала невелика кам'яна церква. В тому вигляді, в якому її запам'ятали стінянські старожили, вона була з трьома дерев'яними верхівками, у вигляді куполів, критих ґонтом. Мала невеликі вікна і кам'яні овальні зводи всередині.

Про забудову церкви переказ повідомляє, що козак Стефан Нечай, небіж Данила Нечая, разом зі своїми однодумцями перебував в 1651 р. в селі Стіна. В центрі фортеці він задумав побудувати собі дім. Коли почали копати основу будинку, знайшли ікону святителя Миколи. Замість будинку Стефан Нечай побудував церкву, давши їй ім'я святителя Миколи, а знайдену ікону помістили над вхідними дверима церкви. Цей переказ підтверджується написом над вхідними дверима, який зазнав великого пошкодження при ремонті церкви і майже не читається.

Перебудовано церкву в 1843 році. Тоді замість трьох куполів побудовано один. Вікна збільшено до 4-х аршин в висоту. Всю церкву і дзвіницю покрили залізом. Споруджено кам'яну дзвіницю та огорожу. В 1884 році зроблено з фасаду прибудову до церкви. [5, с. 1021]

Дослідження спеціалістів Інституту Київ НДІТІ, проведені влітку 1985 року в селі Стіна показали, що колишня Миколаївська церква збудована в другій половині XVII ст. і є складовою частиною замку. Вона являє собою характерний для Поділля тип тричасної культової споруди і становить значну історико-архітектурну цінність.

В XIX ст. село згадується в архівах в зв'язку з подіями 1898 року. Тоді в антипоміщицьких заворушеннях взяло участь понад 400 селян. Для його придушення уряд ввів в село 2 батальйони солдат. [11, с.1,2]

На початку XX ст. в селі проживало 2675 жителів, в тому числі 2638 православних і 37 євреїв. Жили дружно, міжнаціональних ворожнеч не відмічено. [12]

Велике заворушення селян проти останнього власника, поміщика Собанського, відбулося під час революції 1905-1907 років. Воно було викликане масовими безземеллям селян. Більше половини орної землі і сільгоспугідь належали поміщику Собанському, ще 47 десятин орної землі і 27 десятин сінокосів — місцевій церкві. [11, с.2]

В селі діяла 3-класна церковно-приходська школа, збудована на кошти земства на Солонцях.

1917 рік в селі пройшов відносно спокійно, землю і майно поміщика селяни розділили між собою.

А вже весна 1918 року принесла перші випробування. Тоді загін офіцерів царської армії в кількості 245 чоловік, який прямував з Румунського фронту на Дон до генерала Денікіна, вирішив провести мобілізацію серед селян Гнаткова, Стіни, Клембівки, Нетребівки, Гарячківки. Однак, насильницькі методи мобілізації викликали незадоволення населення. Опір селян офіцерам організували жителі с. Стіна Гончар Оникій, Соколюк Іван, Антонишин Гліб. 75 офіцерів було оточено в хаті попа та школі на околиці с. Гнаткова. Після вбивства офіцерами парламентарів від селян, їх було захоплено в полон, розстріляно і поховано в братській могилі на території, де була Гнатківська дільнича лікарня.

В 1921 році на базі колишньої земської школи відділом освіти відкрито двомісячні педагогічні курси, на яких навчались 220 вчителів. З 1922 року тут починає працювати агрошкола. В 1928 році в селі проживало 3716 жителів і було землі 2590 десятин. [13]

Восени 1929 року на території села був створений перший колгосп "Жовтень". Його організували: Параска Сверблянська, Дементій Чопик, Амвросій Парандюк, Петро Ярмійчук, Феоктист Заєць. Згодом утворилось ще два колгоспи: "Дніпробуд" та ім. VII партз'їзду. Перший трактор по артільній ниві провів тракторист Рафаїл Максимович Заєць. Це був маленький, малопотужний "Фордзон". Незабаром всі три господарства об'єдналися в одне, яке в різні часи очолювали Мазур Іван, Чопик Гліб, Покуца Василь, Дубінський Віктор, Розлач Василь, Пелих Микола.

Проте, не все було безхмарним в колгоспному житті с. Стіни. Перегини в колгоспному будівництві, безправність колгоспників, відсутність заробітків викликали весною 1931 р. виступ сельчан проти колгоспного ладу, який дістав назву волинки. Основними учасниками виступу були жінки. Під час волинки були піймані і жорстоко побиті активісти колгоспу Баткіс та Афтіст, відкрита комора, звідки розбирався хліб. З Томашполя в село прибули солдати з двома кулеметами, але учасники волинки припинили виступ самі.

Цей виступ охопив майже всі села району і був підготовлений організацією СВУ (Спілкою визволення України) (насправді така організація не існувала — прим. ред.). В Стіні був учитель з Вил, який нібито входив в цю організацію, і після припинення виступу був арештований. Подальша його доля невідома. [13]

З 20 липня 1941 року по 17 березня 1944 року село було окуповано румунськими загарбниками.

Стіна поклала на вівтар Перемоги у Великій Вітчизняній війні 304 своїх сельчан. Тут народився Герой Радянського Союзу Гліб Кельбас, який одержав цю високу нагороду за форсування р. Одер. Погруддя Героя встановлено в дворі місцевої школи.

А тепер зупинимось на тому, яким чином природні характеристики, історичні долі краю відбилися на його планувальнопросторовій структурі, топоніміці, заселенні, віросповіданні?

Стіна належить до каньйонного типу наддністрянських поселень. Каньйон (від іспанського сапоп труба) це глибока річкова долина з дуже стрімкими, часом східчастими, схилами і відносно вузьким дном [14, с.212]. На відміну від поселень, розташованих на горбах чи рівнинах, які можна бачити за декілька кілометрів, забудова каньйонних поселень захищена від чужих очей і від холодних вітрів у природній схованці. Це має певні переваги, оскільки мікроклімат тут тепліший, ніж на відкритому степовому просторі. Крім того, в давні часи, коли землероби постійно страждали від наскоків кочовиків, візуальна ізоляція поселення, його непомітність серед навколишніх степів сприяли безпеці людей. Справді, пересуваючись одноманітним степом, подорожні навіть не підозрювали про існування десь поряд людського житла. І тільки досягнувши зламу рельєфу на пограниччі між рівниною і каньйоном, вони несподівано бачили селянські оселі, розкидані на теренах схилів в річковій долині, серед лісів, садів, чагарників, скель.

Якщо річка Русава послуговує ніби планувальним стрижнем села, то ландшафтними акцентами є гори: Замкова, Шпиль, Колька, Болячка, Біла, Шпилик. Вони поділяють село на окремі частини або кутки: Селище, Юріївка, Луги, Млинівка, Баранова, Іванівка, Журавлівка, Яр, Долини тощо. Як вийти на гору Шпиль, то цей поділ відчувається найпомітніше. Топонім Селище означає давно заселене місце.

За візитою 1790 р. в селі було 140 димів (тобто хат), 456 дорослих парафіян і 415 малолітніх. Усі вони — селяниземлероби, українці. [5, с. 1021]

Надалі протягом XIX ст. кількість населення с. Стіни значно зростає. З "Уставної грамоти поміщика Собанського для тимчасово зобов'язаних селян с. Стіни за 1862 р." дізнаємося, що за народним переписом № 10 у селі налічувалося селянських садиб 252, чоловіків — 768.

На 1901 р. в с. Стіна зазначено 3079 мешканців. На 01.01.1906 р. кількість дворів тут досягла 788, чоловіків — 1830, жінок — 1825, євреїв — 1820, тобто разом — майже 3700 осіб. На 1920 р. в Стіні кількість населення складала 4641 особа, з них чоловіків — 2398, жінок — 2243. В 1927 р. в селі було 840 дворів, чоловіків — 1748, жінок — 1893, разом — 3641, усі — українці.*

Аналізуючи наведену статистику, бачимо стрімке збільшення кількості населення від 1790 року до 1920 більш як в 4,6 рази. В 1928 році в селі проживало 3716 жителів і було землі 2590 десятин. Потім різке падіння за перший десяток років радянської влади (на 1000 осіб). А ще через 50 років внаслідок голодоморів, другої світової війни та інших негативних чинників у Стіні налічувалось лише 2000 осіб. Тепер ця цифра зменшилась до 1800 осіб.

Село здавна населяли віруючі православного віросповідання, і за всю його історію не відмічено випадків поширення в селі інших віросповідань або сект. Можливо саме тому до 30х років XX ст. в селі новонародженим при хрещенні давали давні християнські імена: Кирило, Фрол, Калістрат, Гліб, Яків, Маврикій, Стратон, Бартлон, Килина, Христина, Сосанна, Антоніна.

Люди в селі пам'ятають, що був навіть чоловік по імені Дів (Дєв), ймовірно, навіть язичницького походження. Найбільш поширеними прізвищами в селі сьогодні є: Чорний, Осипенко, Неспляк, Волошин, Запопадний, Замоцний, Савуляк, Заєць, Пентюк, Чопик, Оляніцький, Олійник, Антонишин, Журавель, Юрій, Дмитришин, Максимчук, Гунько, Пелех, Шпиклірний, Сарахман, Лядавський, Бачинський, Горанний, Деркач, Прокопів та інші.

Спілкуючись з людьми, ми зіткнулися з тією обставиною, що в селі люди більше знають один одного по прізвиську (по вуличному), ніж по прізвищу, а для повного уточнення називався ще й куток. Що характерно, прізвиська в селі давались влучно, в залежності від зовнішніх ознак, рис характеру, інших причин, проте вони не були злі та образливі. Ось деякі з них: Гордіїва Ніна, Кузьмова Ніна, Зосимова Зоня, Люба Калістінова, Ольга Бучиха, Коля Лоцман, Василь Дротик, Митя Бутук, Василь Терешко, Вася Чембріс або Майорко, Володя Мареїн, Клевда Лядська, Василь Шкрегут, Дем'ян Житний, Василь Гарбуз, Макогін, Кабак, Киба, Бубар, Паньки, Масюки, Куштірки, Портяки, Палії, Кандри, Портяки, Гупали, Невмивані, Юрки та багато інших.

З іменами, прізвищами, прізвиськами, місцезнаходженням, особливими прикметами пов'язано багато сільських топонімів. Це назви кутків, ярів, полів, садів, долин, криниць, теплиць, вигонів тощо. Скажімо, в Юріївці було багато Юріїв, в Іванівці жили самі Івани, куток Млинівка або "за млином" розташований біля млина. Тепер від млина лишилися самі стіни, а назва кутка зберігається. Долини тягнуться вздовж вулиці понад річкою у південній частині села. Назва Журавлівка пішла від того, що нібито журавлі сідали там перепочити, коли летіли навесні з півдня.

Крім цього, багато власних назв об'єктів села і околиць пов'язано з місцевим рельєфом, флорою, давніми похованнями, історичним минулим, господарською діяльністю. Наприклад, раніше люди жили на хуторах: Пентюковому, Гуньковому, Арівоновому, Одаях. Особливістю рельєфу є велика кількість ярів, найбільші з яких: Вихристів яр (на Солонцях), Манин ярок, яр коло діда Порфирія, Демидишин яр, Глибокий яр. Дмитрів і Кузугів ярки спускались до річки, були засаджені садками, їх господарі мали сушарні, сушили груші, яблука, сливи. Через Гегалів ярок дорога вела на нове кладовище, у Вихристовому і Глибокому ярах випасали худобу. Пасовищами були також неугіддя за Стінкою на Солонцях, Коритні. Вигони для худоби були на кожному кутку і назву вони мали залежно від назви кутка.

Вигони також були місцем збору сільської молоді, тут святкували Купайла, дівчата водили хороводи-веснянки, гралися діти. Для молоді на Великдень влаштовувались колиски. Це щось на зразок "чортового колеса". "Найбільшу колиску на 12 крісел ставили біля церкви, хлопці наймали колиску і платили гроші, і катали дівчат". [15]

Майже в кожному яру були джерела. Збиралося 2-3 господарі і викопували криницю, в яку піп кидав срібний хрестик і освячував. [16]

Всього в селі на сьогоднішній день нараховується 147 криниць. Найкращою і цілющою в селі і досі вважається вода з Шипоту, джерела, що раніше називалось Кирлиг.

В селі кажуть, що де криниця, там і теплиця. Головних теплиць було чотири, деякі з них використовують і тепер. Особливо стають вони в пригоді взимку, коли річка скута кригою. Це теплиці Пичкова, Миронова, Ксаверійова, теплиця Безобманних. Вони були місцем для прання білизни і одночасно місцем спілкування жінок. їх доглядали, чистили, завжди прибирали до свят, були вони на обох берегах вздовж річки.

Село Стіна знаходиться в оточенні лісів і лісових насаджень:

Ще 15-20 років тому село було багате на садки, більшість яких зараз викорчували. Це сади Пентюкові і Шпіхернюкові, сади в Дмитровому та Кузуговому ярах, Матейкових Одаях. На місці, де росла шовковиця, західніше Пелехової скали, посаджений Новий садок.Господарська діяльність стінян була тісно пов'язана з річкою Русавою. На початку XX ст. на річці в межах села було чотири млини: Великий млин, побудований в 1900 р., Хаїмів, Колесний, Наливний, побудований в 1880 р., млин Підболячного, Бузинів млин, який був побудований в 1921 р. Робота млинів була організована таким чином, що води невеликої ріки Русави вистачало. Береги ріки з'єднували два кам'яні мости та багато кладок, поруч з якими були броди: Федотів, Кабанців, Масюків, Портяків, Пичків (поруч з кам'яним мостом), Хаїмів (біля млина), Ярушняків брід (де Великий млин). Міст Сверблянських вів до церкви, це як перейти Шпиль. До речі, гора Шпиль використовувалась як найкоротший інформаційний шлях: "По Шпилю йшов чоловік, він мав гучний сильний голос і вигукував повідомлення про ті чи інші події, скликав на сільський сход тощо. Його голос було чути в Селищі, Юріївці, Замлинянах і аж в Барановій". [16]

Жителі села вживають ще такі назви: Козацькі полігони на Одаях (за переказами там відбувалось навчання молодих козаків тактиці ведення бою), Макітерка (природна впадина, покрита лісами і чагарниками, за формою нагадує гончарний виріб — макітру), Турецька шапка, Солонці (неугіддя), де розташований кар'єр по видобуванню каменю, ще один кар'єр сьогодні працює на Білій горі. Найдавнішими шляхами були два чумацькі шляхи: перший — з Клембівки через Матейкові Одаї піднімався нагору і звертав на Дзигівський шлях. Другий — від головної дороги через Манин і Кобанців ярки. Від фігури до фігури йшов основний шлях. Теперішніми основними дорогами є Моївська, Дзигівська і Центральна.

Вирізняється село і своїми мовними діалектами. Вживаються: "пристав" замість "втомився", "свирбивус" — "шипшина", "дерен" — "кизил", "бирка" — "вівця", "теплиця" — "ізвор", "нанашко" — "вінчальний батько", "катрага"—"стодола", "куштура"—прилад для очищення корита від тіста. Вживаються слова молдавського походження: "клака" — "толока", "одаї" — хутори та інші.

Іл. 10. Майбутнє села.

Стіняни — надзвичайно працьовиті і горді люди (Іл. 10.). Вони бережуть традиції, звичаї, обряди, пісенну спадщину. Подільська Стіна — це свідчення того, що за будь-яких умов, у кожному часі можна зберегти свою самобутність, неповторність і унікальність.

Джерела

1. Гульдман В.К. Памятники старины в Подолии. - Каменец-Подольский, 1901. - 50 с.
2. Макаревич М.Л. Исследование в районе с.Стена на среднем Днестре
   // Краткие сообщения Института археологии АН УССР - 1960. Вып. 10. - С. 23-32;
Новицкая М.А. Узорные ткани трипольской культуры:
(по материалам раскопок у с. Стена). - Там же. - С. 33-35.
3. Історія міст і сіл УРСР: Вінницька область. - К., 1972.
4. Батюшков П.Н. Подолия. Историческое описание. - СПб., 1891.
5. Сецинский Е. Приходы и церкви Подольской епархии
   // Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. -
   Каменец-Подольский, 1901. - Вып.9. - СІ020-1021.
6. Ульріх фон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672 ...
   через Королівство Польське // Жовтень - 1983. - № 10 - С.92,93.
7. Дневник Станислава Освенцима 1643-1651 г.
   // Киевская старина. - К., 1882. - № 1 - С. 373, 374.
8. Спогади краєзнавця Антонишина Василя Глібовича.
9. Евлия Челеби. Книга путешествий. - М., 1961. - СЮ.
10. Свідчення Пентюка Василя Лазаровича, 1922 р.н.,
    жителя с.Стіна Томашпільського району Вінницької області. Записала Гудченко З.С.
11. Стінянській артілі "Жовтень" 40 років
    // Шляхом комунізму. - 1969. - 15 листопада. - СІ,2.
12. Начальное образование в Подольской губернии за 1908 - 1909 учебный год. -
    Каменец-Подольский, 1910.
13. Вінницький облдержархів. - Ф. 13. - Оп.1.- Спр. 576. - Арк. 447.
14. Словарь иностранных слов. - М., 1987. - С. 212.
15. Свідчення Чорної Зої Зосимівни, 1932 р.н.,
    жительки с. Стіна Томашпільського району Вінницької області. Записала Гудченко З.С.
16. Свідчення Дмитришина Віталія Васильовича, 1923 р.н.,
    жителя с.Стіна Томашпільського району Вінницької області. Записала Гудченко З.С

На початок цієї сторінки

На початок статті

До змісту книги