Провівши 10 днів в експедиції в селі Стіна Томашпільського району, ми глибше усвідомили, яким унікальним і неповторним є кожен куточок нашої України, кожен край і район, і навіть невеличке село. Не дивлячись на те, що про календарну і родинну обрядовість українців, в тому числі і подолян написано багато наукових і популярних праць, нам все ж таки вдалося відшукати цікавий і невідомий широкому загалу матеріал.

Записані нами народні свята, звичаї та обряди стосуються XX століття. Це лише залишки тієї багатої народної культури, яка зазнала значних втрат в комуністичну добу у зв'язку із забороною всього релігійного (в тому числі і народної культури), а також із зміною форми власності на селі. Адже народний календар базувався на циклічності сільськогосподарських робіт. Коли ж центр сільськогосподарського виробництва із власного поля перемістився на колгоспне, народні традиційні обряди були замінені певними комуністичними ритуалами, або ж у них просто відпала потреба. Тому, розповідаючи про календарні свята, інформатори, як правило, згадували більш повно обрядові дії в колі сім'ї, в хаті, або ж ті, що побутували серед молодіжної громади, під час розваг та дозвілля. Родинні звичаї і обряди зазнали меншого впливу з боку офіційних радянських органів і тому збереглися більш повно.

Досить помітну роль в даному селі відігравали священики. Мова йде не про підвищену релігійність населення, а про особисті якості окремих служителів культу. Люди пам'ятають священика Лазаркевича, який досить сумлінно слідкував за дотриманням релігійних канонів. Про це свідчать практично забуті в інших регіонах старовинні імена жителів Стіни — Тодоска, Клевда, Нуфрей, Домна, Танас... і той факт, що в одній родині нерідко кілька дітей отримували однакові імена. За словами Парандюк Надії Амбросіївни, ім'я давав священик у відповідності із церковним календарем і змінити його батьки не мали ніякої можливості. Ось і доводилось одного сина називати Іван, а другого Ваня, одну дочку Палана, а другу Палашка, щоб хоч якось їх розрізняти.

Переходячи до безпосереднього опису народних свят у Стіні, спочатку зупинимося на календарних святах, звичаях і обрядах.

КАЛЕНДАРНІ СВЯТА, ЗВИЧАЇ, ОБРЯДИ

Основою для календарних свят тут, як і в інших селах Поділля в XX столітті слугував релігійний церковний календар. Під час опитувань бабусь про народні свята, вони нерідко діставали з-за образів церковні календарики, щоб чогось не забути. Проте, розповідаючи про саме свято, зупинялися на цікавих деталях святкових обрядів, атрибутів, символів, які мають древнє дохристиянське походження, базуються на аграрних культах, прикметах, повір'ях.

Різдвяні Святки

Почнемо опис із зимових Святок. Одне з найпоетичніших свят цього циклу — Святий вечір, надвечір'я Різдва. Настає Святий вечір після заходу сонця 6 січня за новим стилем (24 грудня за старим стилем).

До свята готувалися заздалегідь, з хати виносили все ремісниче обладнання і начиння — ткацькі верстати, прядки, веретена, полотно, прядиво і т.п., адже на два тижні припиняється робота, настають Святки. В хаті також все чепурили, підбілювали, мили, прикрашали оселю рушниками та запашним зіллям і квітами, зібраними влітку і дбайливо висушеними - васильком, купчаками, чорнобривцями, калиною. Як розповідає Осипенко Євгена Панфилівна, рослини зв'язували в пучечки, додавали зеленого барвінку і прикріплювали коло образів та на сволоку. Долівку встеляли свіжою соломою, на стіл під скатерку клали запашне сіно. Вся оселя наповнювалась приємними пахощами.

До свят заготовляли м'ясо, за 2-3 дні до Різдва кололи свиню, начиняли ковбаси, коптили сало, готували шинку. Проте сам Святий вечір випадає на останній день пилипівського чи різдвяного посту. А отже приготовленими м'ясними стравами розговляються лише вранці на Різдво. Але стіл на Святий вечір не виглядає бідно, тут не менше 12 страв і він повністю оправдовує ще одну назву свята — Багата кутя.

По всій Україні обов'язковою стравою на Святий вечір є кутя. її готують у новому горщику. Горщик ставлять на покуті, підстеливши сіна. У Стіні кутя на покуті стоїть практично всі зимові святки. Адже в цей час її варять тричі (на Святий вечір — 6 січня, на Маланки — 13 січня і на Голодну кутю

Іл. 1. "Рожество"
(випікають на Святий вечір для корови).
Калач виробила Сідак Г.М.

Славиться Стіна і своїми калачами (тут говорять "колачі"). їх печуть до всіх великих свят, в тому числі і до Різдва. На Різдво калачі печуться скоромні — здобні, замішані на молоці з додаванням яєць, "щоб були гарні і смачні". На Святий вечір вони будуть лише окрасою столу, а вживати їх будуть на Різдво, коли піст минеться.

Виробляють різдвяні калачі трьох видів. Самим першим роблять "колач", який носить назву "рожество", — це калач для корови, а дається він їй тоді, як корова буде телитися. "Рожество" має цікаву форму, ..сплетене "в дві пелюсточки", кінці скрученого калача зліплюються в коло не впритик, а накладаються один на другий із запасом, щоб вийшли ріжки (іл. 1). Вийнявши з печі, "рожество" кладуть на горщик із кутею, який стоїть на покуті. Там воно лежить протягом всіх зимових святок, після чого господиня його ховає і зберігає для корови до її отелення.

Поклавши "рожество" підходити, господиня починає виробляти "подвійняки" — калачі для дітей. Щоб зробити подвійняк, потрібно виліпити в "дві пелюсточки" один калач, покласти його на деко, а потім зробити ще один такий самий калач, лише менший в діаметрі і покласти його в середину більшого калача. Подвійняки господиня пече кожній дитині. З ними діти носять вечерю. Близькі за віком діти з однієї сім'ї носять вечерю, як правило, разом тоді і калач беруть один, але часто трапляється, що старші чи менші не хочуть іти разом, то щоб ніхто не ображався, мати пече калач кожному. Останнім із тіста, яке залишилося і добре підійшло, господиня плете в "чотири пелюстки" великі калачі. Великий калач у Святий вечір стоїть на столі, ним пригощаються на Різдво. Зоя Зосимівна Чорна до Різдва пече повну піч калачів: великі калачі для одружених дітей, щоб у їх оселях на столі у Святвечір теж був справжній калач; подвійняки для онуків, щоб мали з чим вечерю носити і калач "рожество" — годувальниці, щоб молоко давала.

Дуже древнім і цікавим є звичай робити перший калач корові. В багатьох районах Поділля, аналогічну роль відіграє паляниця "маланка", яка випікається напередодні Старого Нового року на Маланки. "Маланка" лежить на столі на Щедрий вечір (13 січня за новим стилем), поверх неї кладуть ще одну паляницю "василя". "Василя" з'їдають 14 січня, пригощають ним посівальників, а "маланку" бережуть для корови і дають їй після отелення.

Воли в давнину були основною робочою худобою українців, корову ж називали годувальницею, отже не випадково господарі пригощають окремою паляницею або калачем із святкового столу і велику рогату худобу, намагаючись магічними діями забезпечити вдале отелення і приплід. А в Стіні калач для корови до того ж і за формою нагадує стилізоване зображення її голови, він має ріжки. Проте не виключено, що цей калач з ріжками може бути відголосом давнього язичницького культу Тура, який дослідники пов'язують із сонячним або місячним божеством [1]. З іншого боку, калач в Стіні називають "рожество", хоча саме свято носить назву Різдво, обряди і страви — різдвяні. Можливо і назва "рожество" походить не від християнського Різдва, а від давнього поклоніння Роду і Роженицям, і головне його призначення забезпечити вдале народження, багатий приплід, не випадково його дають корові після отелення.

Обов'язковими стравами на Святий вечір є вареники — їх готують з капустою, квасолею, картоплею, вишнями, черешнями, сливками. Також варять борщ, капусняк із пшоном, квасолю, горох, гриби, тушкують капусту з грибами, печуть пряники, пиріжки. Обов'язково варять узвар — в Стіні його називають "вар" (компот із сушених фруктів: груш, яблук, слив, вишень).

Впоравшись коло печі, господиня прибирає стіл, стеле на нього сіно, покриває тканою чистою скатеркою, кладе калачі. Під стіл також стелить сіно і кладе залізну сокиру, долівку встеляє свіжою соломою і починає робити "трійцю". "Трійця" — ще один особливий символ цього краю. "Трійця"— це букет із сухого васильку, колосків жита і пшениці, засушених купчаків, чорнобривців і кетягів калини із великою восковою свічкою посередині, обв'язаний червоною стрічкою. "Трійця" вставляється у калачі. В калачах вона стоїть на столі протягом усіх зимових святок, а на Водохрища її освячують разом із водою.

Як стверджує Чорна Зоя Зосимівна, калину до "трійці" кладуть за бажанням, хто хоче, а от колоски жита повинні бути обов'язково. А Осипснко Євгена Панфилівна пригадує, що якщо хто не запасся житом, то навіть пусті житні колоски висмикували зі стріхи і вставляли у "трійцю". Жито, очевидно, символізувало життя, і його присутність обов'язкова.

Ще завидна на Святий вечір дітки носять вечерю. Готуючи дитині вечерю, мати насипає 4 ложки куті в мисочку, зверху кладе кілька вареничків, а поверх вареничків калач-подвійняк, і зав'язує все у біленьку хустинку. Вечерю діти носять нанашкам і близьким родичам. Нанашки — куми на хрестинах, тут їх обирають багато пар (див. родинні свята).

Принісши вечерю, дітки говорять: "Добрий вечір, з святами, будьте здорові! Просили тато і мама, і я Вас прошу прийміть мою вечерю". "Спасибі мамі, татові і тобі за вечерю", — відповідає нанашка, бере вечерю, кладе на стіл, пригощає похресника своїми стравами, дає йому гостинці іноді і гроші, а потім розв'язує вечерю, пробує куті, бере один вареничок і калач, а натомість досипає своєї куті, кладе свій вареник і свій калач, зав'язує хустинку і діти йдуть до інших нанашок або родичів, міняючи в кожній хаті вечерю. Додому приносять калач з останньої хати. Так носили вечерю в давніші часи. А зараз, як стверджують інформатори, калачі і вареники міняють рідко, бо не в кожній хаті є калач. От і буває так, що приносять вечерю, припрошують гарно, господині обдаровують дітей гостинцями і грішми, але вузлик навіть не розв'язують.

Поклавши всі страви на стіл, господарі брали в мисочку потрохи від кожної страви і обходили господарство, вітаючи всю живність із Святим вечором і пригощаючи її святою вечерею - кутею, вареничками. "Добрий вечір сивенькі, рябенькі, біленькі, вітаю із Святим вечором", так звертається до своєї худібки Чорна 3.3.

Пригостивши худобу і птицю, господарі чекають повернення дітей, які понесли вечерю. Коли діти збираються у хаті, господиня "квокає". Цей момент діти полюбляють найбільше, адже квокаючи, мати брала в поділ цукерки, горіхи, гроші, яблука, залазила під стіл і висипала все у кубелечко із сіна. Діти лізли за нею, цяпали і збирали все те добро, що кому дістанеться. Квокали перед вечерею, а не після, для того, щоб квочки рано сідали. Стіняни вважають, якщо поквокати і пригостити дітей після вечері, то курчата будуть пізні, аж під осінь. В багатьох селах України діти цяпають під столом і шукають гостинці після вечері. [2]

Сівши за стіл, найстарший член родини проказує молитву, потім всі починають їсти. Першою стравою, яку куштують на Святий вечір є кутя. Як стверджує Чорна 3.3.: " Горілки на Святий вечір не пили, її навіть на столі не було. У кухлі стояв вар, який пили всі члени родини. Дорослі ще пили деренову наливочку (із кизилу), яка стояла у пляшці". Протягом всієї вечері горіла свічка у "трійці", на ніч від неї запалювали лампадку. Тьмяне світло мусить горіти всю ніч, бо на вечерю прилетять душі покійних предків. Зі столу в цю ніч не прибирають, щоб дідам було чим поживитися.

У селі Стіна на Святий вечір Ви не знайдете дідуха. Інформатори з впевненістю заявляють, що ніяких "дідухів" у нас не робили. В якійсь мірі дідуха або сніп заміняє "трійця" до складу якої обов'язково входять колоски. Наявна і солома на долівці, але на відміну від центральних районів Поділля, дідухом її не називають. Проте, про дідуха згадують і тут, правда, не на Святий вечір чи Новий рік, як в інших районах Поділля, а на Водохрище. Дідухом тут називають випалений йорданською свічкою хрест на сволокові хати. Хрест-оберіг, наче той дух предків "дід дух", оберігає оселю і домочадців від усього лихого.

Наступного дня — Різдво. Свято гарне і веселе для дорослих і дітей. Вранці розговляються скоромними стравами. Хоч починають трапезу із куті, ласують калачами, шинкою, ковбасами, всім, чим Бог послав. Була і спеціальна страва-начинка, яку їли лише на Різдво. Начинку готували напередодні, тобто на Святий вечір. Як розповідає Надія Амбросіївна Параднюк, для її приготування в макітру нарізали кубиками прісний корж, додавали смажене сало із цибулею, часничок, лаврове листя, сіль, перець, вбивали сирі яйця, добре перемішували. Макітру накривали покришкою, обліплювали тістом і ставили у випалену піч до ранку. Діставали з печі аж вранці на Різдво, коли відкривали кришку, по хаті йшли неймовірні пахощі. Нічого смачнішого за ту начинку Надія Амбросіївна і пригадати не може.

Під вечір на Різдво починаються коляди. Першими колядують наймолодші — діти. Колядувати дозволялося всім і дівчаткам, і хлопчикам. Дещо пізніше починають колядувати парубочі громади. Парубки колядують із зіркою ("звіздою"). Зірку роблять з обичайки від решета, обплітають її тонким кольоровим папером, чіпляють промінці-пелюстки, всередину вставляють свічку. Зірка крутиться навколо своєї осі. До сьогоднішнього дня в селі зберігся дуже красивий обряд вшанування парубочою громадою дівчат, кожної "ґречної панни". Хлопці із зіркою виконують колядку "Іде звізда чудна, з востока, з полудня..." Колядки в Стіні здебільшого християнського походження. Проте до цих відомих церковних колядок добавляють і народні куплети, так свій спів під вікнами дівчат хлопці закінчували словами:

"Доброго здоров'я" — відповідають з хати. Дівка бере велику миску, кладе туди горіхи, пряники, яблука, цукерки, зверху кладе пару великих (вчетверо сплетених) калачів, виходить на сінний поріг і промовляє: "Хлопці-молодці, прошу Вас на коляду". Один з хлопців приймає миску і промовляє: "Хлопці-молодці, просить ґречна панна нас на коляду".

Хлопці відповідають: "А ми теє чуємо, ґречну панну віншуємо, цією колядкою, а Бог щастям і здоров'ям. Добрий вечір!"

— Доброго здоров'я.

Один із хлопців знімає з миски калачі і піднімає їх високо над головою, другий висипає в торбу міхоноші дівочі гостинці, а дівчині в миску кладе свої два горіхи, двоє яблук, два пряника, дві цукерки, щоб дівчина зустріла свою пару. Поверх гостинців парубок кладе калачі, які тримав над головою і віддає миску дівчині. Вклонившись, дівчина забирає гостинці, йде до хати, а хлопці ідуть колядувати далі.

Колядують і дорослі чоловіки та жінки у своїх кумів, сватів. Дорослі колядники — "хазяї"" виконують колядку "На землі Юдейської Віфлеїм стоїть". Плата колядникам — "хазяям" — пригощання за святковим столом. Колядують у Стіні протягом трьох днів, проте громада, що збирає кошти на церкву чи інші громадські потреби, могла колядувати протягом тижня, поки не обійдуть всі двори.

Маланки й Василя

До складу зимових святок, крім Різдва з його надвечір'ям — Святим вечором, входять Новий рік (Василя) із надвечір'ям — Щедрим вечером або Маланкою і Водохрищем із його надвечір'ям — Другим Святим вечором або Голодною кутею. Щоб не докучати господарям і не ходити по кілька разів в ту саму хату, стінянські щедрувальники поділили село на дві частини. Від мосту і до млина, там де найстаріше було поселення, — щедрують на Маланку, в другій половині села щедрують напередодні Водохрища. Власне, чому стався такий поділ ніхто з інформаторів не пам'ятає, кажуть що так ведеться здавна — Баранова, Луги, Юр'ївка щедрує на Маланки, Долини, Журавлівка — на Водохрище. Можливо нова частина села була заселена вихідцями із Західної України. Оскільки за словами Олекси Воропая "Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан — напередодні Водохрища, тоді як на Наддніпрянщині це - "Голодна кутя", Богоявлене надвечір'я" [3].До цього варто лише додати, що на Вінниччині також, як правило, щедрують на Маланку.

З Маланкою у Стіні пов'язані цікаві звичаї. Небезпечною вважають ніч супроти Маланки — з 12 на 13 січня. Стіняни вірять, що в цю ніч ходить відьма і тому напередодні не можна прати і вивішувати білизну. Особливо ця заборона стосувалася дівчат. Від прання слід було утримуватись протягом всіх зимових святок і хоча б ще тиждень після них. Проте, у кого є малі діти, витримати три тижні було неможливо, тому дрібну білизну прали, а от супроти Маланки Боже збав. Відьма порозкидає всю білизну, що потім і не знайдеш. Зоя Зосимівна Чорна стверджує, що це правда і додає:

Та найцікавіший елемент свята — ходіння ряджених щедрівників. Серед ряджених головні персонажі — Маланка, Коза, Василь, а також цигани, стражники (міліція). Вся процесія ходить з музиками. Раніше ходили із скрипкою і бубном, зараз з бубном і баяном, або гармошкою.

За Маланку і Козу обирають парубків. Маланці дають в руки куделю, поверх штанів одягають діряву спідницю, закутують в стару хустку, фарбують буряком щічки, вуста, чорною сажею підводять брови. Козу одягають в кожух вовною догори, з патиків або рогачів роблять ріжки, з віника хвоста. "Цигани" одягають широкі спідниці, або просто підмазують сажею брови, вуса. В хаті "циганки" гадають, "цигани" вдають з себе ковалів, іноді навіть на долівці розкладали вогонь і починали кувати. Деяким господарям таке дійство не подобається, то вони "циган" до хати не пускають.

У селі Стіна зберігся повний варіант пісні про Маланку. Пісня досить довга, починають співати під вікном, а після слів:

— до хати заходить частина щедрувальників із Козою, Василем, Маланкою.

Коза починає танцювати, крутить головою, кланяється на всі боки, стає на четвереньки, мекає, падає і помирає. В давню добу у багатьох народів коза була символом родючості і плодючості ниви. Люди помітили, що на тій землі, де стояла домашня скотина, рослини ростуть краще і дають більший урожай. Про вплив кози на родючість можна почути в інших українських щедрівках, в тому числі і подільських:

Очевидно, смерть кози (у Стіні вона падає (помирає) сама, в інших регіонах її вбивають хлопці-стрільці) символізує зимову смерть рослинності, ниви. Проте, в ритуалі головне не смерть кози, а її оживлення. Козу "лікували", турчали у вуха, рахували зуби, щоб переконатись молода чи стара, намагаючись розсмішити всіх у хаті. Сміх носив магічне значення - відганяв злі сили, крім того вірили, якщо сміятися і веселитися в Новорічну ніч, весь рік буде радісним. Оживлення Кози символізувало оживання природи весною.

Маланка в цей час пряла куделю і "поралась" в хаті, роблячи безлад: адже вона невміха, невдаха, ледащиця. "Наша Маланка ледащиця, на споді штани, зверху спідниця", "Наша Маланка не робоча, на ній сорочка парубоча", "Наша Маланка біль білила, білий фартушок замочила", співається у пісні про Маланку. Оскільки день святої Меланії відмічається 31 грудня за старим стилем, Маланка символізує Старий рік. Василя відмічають 1 січня, отже він уособлює Новий рік. Оскільки люди завжди пов'язують з Новим роком нові надії на краще, Василя зображує гарний парубок, на відміну від невдахи Маланки, яка до того ж була у старій латаній одежі.

Коза найкраще одужувала від гостинців. Виносячи вареники, пряники, горіхи, яблука, господарі промовляли: "Від столу до порога, щоб Коза була здорова". Зачувши про гостинці, до хати увалювались цигани і починався величезний гармидер. Господарі не могли з ними впоратись, кликали на допомогу "міліцію", а в більш давні часи "стражників", які і наводили порядок — виганяли всіх ряджених з хати. За це вони отримували платню грішми та могоричем (наливкою, горілкою), які йшли до загальної складки.

Вранці, наступного дня хлопчики ходять посівати. Посівають у Стіні тільки житом і пшеницею, при цьому традиційно промовляють: "Сійся, родися, жито, пшениця на щастя, на здоров'я, на Новий рік, щоб ще краще вродило, як уторік". Всі чоловіки у цей день, заходячи до когось в гості чи у справах, обов'язково посівають. Жінки і дівчатка у перший день Нового року до обіду в чужі хати не заходять.

Йорданські свята

Напередодні Водохреща — 18 січня за новим стилем — Другий Святий вечір, або як його ще називають — Голодна кутя [5]. На Йорданський Святий вечір перевагу надають пісним стравам, щоб бодай на один вечір перепочити від надмірного, у святки, вживання м'яса і очиститись перед водосвяттям.

Страви готують такі ж як і на перший Святий вечір. Обов'язково багато різноманітних вареників варять на кутках Долини, Луги, Яр, Селище, Юр'ївка, Журавлівка, адже в цій половині села на Другий Святий вечір ходять щедрувальники, і гарячі, щойно з окропу варенички, то найкраще для них частування у холодну йорданську ніч.

Щедрувальники ходять гуртами. Ряджених серед них немає. Щедрівки виконуються здебільшого під вікнами. Гостинці їм виносять надвір, хоч нерідко запрошують і до хати. Першими щедрують діти. Вони зазвичай співають відомий "щедрик-ведрик, дайте вареник". У старших дуже популярна щедрівочка про ластівочку, яка хоч і перегукується з відомими українськими щедрівочками, але має свою оригінальну мелодію і досить цікаві окремі рядки тексту.

Фольклорній експедиції пощастило записати в Стіні досить цікаву йорданську щедрівку "Ой на річці Йордані...". За мелодикою вона схожа на стінянські купальські пісні. У тексті також прослідковується ідея подружнього життя, оспівується ситуація, коли милий стає надійнішим за батьків. Адже на запрошення дівчини ні батько, ні ненька не приїхали, придумавши багато відмовок, і лише милий приїжджає за першим покликом. У нього для дівчини завжди і коні підковані і брички зрехтовані. Про весняне походження цієї щедрівки говорить і початок пісні: "Ой на річці Йордані, ще й на траві мураві", — отже на вулиці не сніг, а трава-мурава, і милий їде не саньми, а бричкою. Ця щедрівка наводить на думку, що не лише Новий рік, а й Йордань у давнину святкували весною. Наведемо текст пісні повністю:

На світанку на Водохрище коло ополонки святять воду, яка за народними віруваннями є цілющою, оберігає від хвороб, злого погляду, навіювання... З собою беруть "трійцю", — яка стояла протягом зимових святок в калачах, а також горіхи, пряники, цукерки, ємкості для води і "шмалюхи" для обкурювання худоби і житла. "Шмалюх" робиться із клоччя конопель, обмотаних чистою ганчіркою. Іноді до клоччя додають запашних трав. Коли починається відправа, всі запалюють "трійці". Вони горять всю службу. Від трійць запалюють і шмалюхи. Понад річкою тягнеться приємний запах йорданського диму. Всі присутні очищаються вогнем (димом) і водою. Освятивши воду, батюшка кропить нею всіх присутніх, а також їх трійці, шмалюхи і гостинці.

Іл. 9 к Осипенко Євгена Панфилівна
із трійцею обходить двір
на Йорданські свята.

Прийшовши додому, господиня "викурює" трійцею "дідуха" (хрест) на сволокові. Той хрест зберігається аж до Білого тижня, поки не побілять в хаті. Цікаво, що йорданський хрест на сволоці тут називають "дідухом". Господиня обходить із запаленою трійцею весь двір (іл. 9 к), а також все окроплює свяченою водою, запалює від трійці шмалюха і обкурює ним домашніх тварин, щоб були здоровими і гарно плодилися, щоб "вроки не чіплялись до корови, щоб ніхто нічого не зробив їй поганого".

Трійцю зберігають коло ікон протягом року. Вважається, що вона оберігає хату і господарство від усього лихого. Трійцю запалювали під час грому, щоб відвести блискавку від оселі, запобігти градові, зливам, буревіям. Осипенко Женя Панфилівна всі старі "трійці" зберігає на горищі. В неї є "трійці", які ще робила її покійна мама, а матері вже немає 20 років. Після обіду на Водохреща молодь іде на річку і там на льоду влаштовує ковзанку та різноманітні ігри. Закоханим парам, які ковзаючись падали, приспівували:

На льоду влаштовували і гойдалку, клали пеньок, на нього дошку і переважували одні одних, під супровід пісень:

Пісня могла повторюватись кілька разів, щоразу міняючи імена закоханих. Коли збирався увесь гурт, парубки наймали музики, й щоб зігрітись, влаштовували запальні танці. Гулянки з музиками і танцями на льоду молодь влаштовувала щонеділі від Водохрища і аж до Колодія. Звичайно, якщо до тих пір тримався лід.

Декілька слів про молодіжне спілкування у цю пору року. Як засвідчують інформатори, дівочих вечорниць, куди б приходили парубки, вони не пам'ятають. Дівчата вечорами сиділи дома. "Сонечко за гору, дівчатко додому", — повчає народне прислів'я. А от парубки до них навідувались. Спочатку до однієї зайдуть ватагою, трошки посидять в хаті, пожартують, розкажуть новини й ідуть до іншої, по черзі обходячи всіх дівчат, яким симпатизують. Як стверджує Ярушняк Іван Олексійович, був випадок, коли до однієї дівчини прийшла ватага із 18 хлопців. Останнім із хати виходив той парубок, який симпатизував дівчині. Дівчина проводжала хлопців у сіни і мала можливість там постояти трішки наодинці із своїм коханим. Решта парубків терпляче чекала свого товариша на подвір'ї. Йдучи від однієї дівчини до іншої, хлопці співали. Співали так, що аж луна йшла понад Русавою. Вийшовши з хати, дівчата могли почути, на якому кутку хлопці співають і здогадатися, до кого, чи від кого вони йдуть.

Серед зимових свят жителі Стіни згадують Стрітення (15 лютого за новим стилем). Загадують в цей день на погоду, хто кого переможе: літо зиму чи зима літо. "Якщо півень, на Стрітення води нап'ється, віл на Юра напасеться". Освячують в церкві на Стрітення воду і свічки. Стрітенська вода і свічка також слугують оберегом. Осипенко Женя Панфилівна по стрітенську воду ходить до схід сонця до ополонки, вважаючи її святою, оскільки її у річці сам Бог освятив.

Про Колодія збереглося дуже мало відомостей. Парандюк Надія Амбросіївна, 1937 року народження, згадує, що в дитинстві бачила, як жінки старшого віку святкували Колодія, позакачували підтички і дрібненько танцювали по дорозі, по рівчаках і калюжах, щоб прядиво вродило дрібненько, одна з старших жінок тягнула колодку, але що вони з нею робили не знає. Про іншу назву тижня, а саме — Прощальну неділю пам'ятають краще. Стверджують, що протягом всього тижня всі при зустрічі просять один у одного пробачення і прощають провини, щоб Бог на тому світі простив нам наші гріхи, як і ми прощаємо ворогам нашим. Всі хто був у сварці, обов'язково миряться, щоб увійти у великий піст в мирі і злагоді. Просять пробачення і цілуються на знак примирення зі всіма у власних родинах. Батьки просять пробачення у дітей, діти у батьків. Прощальну неділю (Колодія) ще називають запустами. Адже це останній тиждень перед великим постом, переходять від м'ясних страв до молочних. Традиційно готують вареники із сметаною, печуть млинці, налисники, сирники

Джерела

1. Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992. — С. 114;
   Сумцов Н. Тур в народной словесности // Киевская старина. — 1887. — Кн.1;
   Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір: Культурологічна оповідь. — К., 1994. — С. 130.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис в 2-х т. — К., 1991 — T. 1. — С. 76.
3. Там же. — С. 135.
4. Подольские епархиальные ведомости. — 1897.— №51-52.— С. 1392.
5. Килимник С. Український рік в народних звичаях в історичному освітленні. — К., 1994. — Кн.1. — С. 135.
6. Документи рукописного фонду Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М.Рильського АН України. — Ф.1 (дод.). — Од. зб. 567. — Арк. 216; 209.
7. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. — К., 1994. — Кн. 2. — С. 420 - 429.
8. Записано в селі Бохоники Вінницького району від Коваль Г.Ф.
9. Записано в селі Лелітка Хмільницького району Вінницької обл. від Акімової Н.
10. Записано в селі Бохоники Вінницького району від Коваль Г.Ф.
11. Записано в селі Писарівка Вінницького району від Шевчук М.С.
12. Поділля: історико-етнографічне дослідження
    / Артюх Л.Ф., Балушок, В.Г., Болтарович З.Є. та ін. —К., 1994. — С. 303.
13. Танцюра Г. Весілля в селі Зятківцях. — К., 1998. — С. 54.
14. Автор спостерігала звичай в селі Бохоники Вінницького району в 1994 році.
15. Чубинський П. Мудрість віків: Українське народознавство у творчій спадщині П. Чубинського. — Кн. 2. — К., 1995. — С. 202.
16. Там же. — С. 205.

В роботі використані розповіді про народні свята звичаї і обряди, записані від жителів с. Стіни:

На початок цієї сторінки

На початок статті

До змісту книги