РОДИННІ СВЯТА - ЗВИЧАЇ І ОБРЯДИ

Похоронні і поминальні звичаї і обряди

Похоронні та поховальні звичаї та обряди займають важливе місце в системі родинної обрядовості. Відхід людини у царство предків досить важлива подія. І хоч смерть завжди непередбачувана і несподівана, люди старшого віку готуються до неї заздалегідь і дуже ретельно.

Одруживши дітей, стінянські жінки починають складати рушники, хустки і хустинки на смерть. Хустки і рушники вони досить часто отримують в дарунок під час весіль чи похорон у сусідів та родичів, прикупляють і речі чисто ритуальні, як ото обивку чи бахрому для труни, покривало, одяг, взуття, тощо. Якщо Бог подарує людині довге життя, то такий одяг поміняється декілька разів. Зазвичай людину хоронять у новому одязі, або в такому, що людина одягала за життя в особливо святкових ситуаціях, наприклад, ходила до церкви під час великих свят. Деякі господарі робили заздалегідь навіть домовини, щоб мати гарантію, що остання хата буде добротною. Труну зроблену наперед, зберігають на горищі або в коморі. В неї засипають і зберігають зерно. Вона не повинна бути пустою. "Годів за десять до смерті покійний панотець (царство їх душі) зробили собі домовину... потім поставили її у коморі та и насипали повну самої кращої пшениці, та й ту пшеницю кожного року старцям і роздавали, а нову насипали" [15]. Стіняни також стверджують, що в труні зберігають зерно, бо якщо домовина буде пустою тривалий час, то попросить тіла — і хтось з хатніх передчасно помре. Чорна Зоя Зосимівна навіть пригадала пісню, в якій про це йдеться:

Зазвичай труну наперед роблять люди старшого віку, які вже одружили всіх своїх дітей. "Мертвому не годиться позичати", тому труну роблять із власних дощок, їх купують, або зривають з підлоги, але не позичають. Зовні труну оббивають тканиною чорного кольору, в середині — білого. Під білу тканину стелять дерев'яну стружку, сіно, зілля, рогозу. Подушку набивають сіном і запашними травами: висушеним зіллям, яким прикрашали хату на Зелені свята, сухим чебрецем, подушку іноді застеляють хусткою. Заміжніх жінок хоронять у двох хустках, нижньою "замолодичуюють", поверх замотують ще однією хусткою, кінці якої спускають на груди, не зав'язуючи. Чоловікові в труну кладуть на подушку картуз. Прикраси здебільшого не кладуть, за виключенням тих, які покійні носили постійно. На палець приліплюють обручку з воску. Гунько Наталя розповідає легенду, почуту від прабабусі про те, чому обручка повинна бути з воску, "бо на тім світі душі потрібно пролізти через цей перстень, оскільки віск м'який, то й пролізти через нього буде неважко, на відміну від металевого".

Поки покійника не поховають, біля нього хтось повинен бути: вдень приходять родичі, сусіди, вночі залишається жінка, яку запрошують читати Псалтир. Поки в хаті знаходиться покійник, не можна виносити сміття, доторкатися до насіння, підсипати квочку, щоб насіння чи курчата не завмерли. Два останні повір'я стосуються і сусідів, які проживають недалеко. Душа покійного вночі п'є воду, тому воду, яка переночувала в хаті, де є покійник, вранці виливають і приносять свіжої.

Похорони зазвичай відбуваються на третій день після смерті, проте намагаються не хоронити у понеділок. "У понеділок хазяїна не хоронять", — стверджує Юрій Зоя Германівна. Подібні вірування зустрічаються і в інших селах. Так у селі Хижинці Вінницького району одна жінка протягом короткого часу похоронила чоловіка, зятя і внука. Всі троє померли один за одним внаслідок різних трагічних обставин. В цьому страшному горі жінка звинуватила свою рідну сестру, яка незадовго до цього похоронила їхню матір у понеділок. Люди почали говорити, що це бабуся забрала до себе зятя, чоловіка внучки і правнука саме через те, що її поховали в понеділок. Начебто за покійником, похованим у понеділок, не зачиняються двері і за ним прийде ще хтось із родичів.

Перед тим, як покійника мають винести з хати, людям, які під час похорон виконують певні обов'язки, роздають калачі і в'яжуть до лівої руки рушники і хустини. Жінкам, які несуть віко, дають калач і перев'язують хустками. Тих, що несуть труну, перев'язують рушниками і дають калачі. До віночків з обох боків прив'язують невеличкі хустинки, які жінки пов'язують собі на руки і кожній дається калач, музикантам також в'яжуться хустинки і даються калачі. На білий рушник прив'язується калач до дишла підводи, на якій повезуть покійника — рушник і калач цей для їздового. Калачі і рушники даються тим, хто має стелити дорогу, рушником перев'язують чоловіка, який несе хрест, і хусткою жінку, яка несе ікону. їм також даються калачі.

Виносять домовину ногами вперед, тричі стукаючи об хатній і сінний поріг: так покійник прощається із хатою. Попереду похоронної процесії несуть дерев'яний хрест, ікону, за ними вінки, віко, на якому лежить калач на рушникові і, нарешті, труну. За труною найпершими йдуть найближчі родичі, а потім всі інші. Дорогу квітами чи хвойними гілками у Стіні не встеляють. Тут існує цікавий звичай встеляти дорогу рушниками. Двом чоловікам, якщо покійний чоловік, або двом жінкам за жінкою дають по рушникові, щоб стелити покійнику дорогу. Рушник стелять поздовж руху процесії на порогах хатньому і сінному, на роздоріжжях, і при вході у цвинтар. Рушник стелять перед труною, як тільки покійника пронесуть, рушник забирають і йдуть наперед аж до наступного роздоріжжя. Після того, як покійника проведуть до кладовища, ті, хто стелили дорогу, забирають рушники собі.

Осипенко Євгенія Панфилівна показала нам серед свого "приданого" і два тканих килимки, які вона приготувала, щоб стелити дорогу замість рушників. "Чи не жаль такі гарні вироби стелити на дорозі?", — запитали ми її. Бабуся Женя відповіла, що дітей у неї немає, то хай килимки залишаться на згадку тим родичам, які будуть стелити дорогу, а всі, хто прийде на похорон, полюбуються її майстерністю, адже вона виткала їх на верстаті власноручно.

В селі Трибухи Літинського району Вінницької області Мельник Василина Іванівна показала нам повну скриню вишитих рушників, які вона зберігає собі на смерть. У бабці Василини також немає власних дітей, на весілля вишивати не довелось, то вишиває на похорон. Хоче, щоб вся процесія йшла у вишитих рушниках, і всі побачили, яка вона майстриня. А кожна людина, яка прийде проводжати її в останню дорогу, щоб отримала на згадку про неї вишитий рушник.

І такі випадки непоодинокі, старі люди готуються до власних похорон, як до останнього свята, із задоволенням показують, що вони до нього придбали. Розмови про похорон не викликають у них песимістичного настрою. Вони часто називають його останнім весіллям, а придбані на смерть речі — своїм приданим.

Після виносу тіла з двору, ворота зачиняють, щоб за господарем (господинею), не пішло хазяйство, не пропала худоба, птиця. По дорозі на кладовище процесія заходить в церкву, де здійснюється християнська панахида. Випадки, коли покійника залишають в храмі на всю ніч в наші дні не пригадують. Коли хтось здалеку побачить, що похоронна процесія йде йому назустріч, мусить зразу зупинитися, перечекати. Цьому повсюдному звичаєві дає пояснення П. Чубинський: "Як мертве тіло когось стріне, що йде в село, то ще хто-небудь у селі скоро умре" [16]. Коло могили всі прощаються з покійником. Хтось із родичів просить від імені померлого пробачення у всіх за можливі образи за життя, і кожен з присутніх відповідає: "Хай Бог простить". Коли домовину опускають у могилу, найближчі родичі кидають туди монети. Всі присутні підходять до могили і тричі кидають рукою в неї землю. Після чого йдуть додому, або на обід в оселю покійного на запрошення його родичів. На могилі залишаються чоловіки, які копали могилу. Вони роблять надгробок, вкопують тимчасовий дерев'яний хрест, прикрашають могилу вінками та квітами.

Іл. 4. Похоронні (поминальні) калачі.
1. "Потрійняк" (роздають дорослим).
2. "Голубок" (роздають дітям
за покійною дитиною). 3. "Помана".

Іл. 5. "Голубок" (в центрі)
і "потрійняк" навколо нього.

Іл. 6. "Помана".

Прийшовши з кладовища, всі обов'язково миють руки і заходять до хати. В хаті розставлені столи, лави. На столах в мисочках стоїть кутя, посередині столу — помана із свічкою, кухлик з водою і калачі для кожного гостя.
На іл. 4 зображено ритуальні калачі: справа - помана, зліва - калач для кожного дорослого учасника обіду, посередині - калач у вигляді пташечки "голубка". "Голубки" роздавали дітям, коли помирала дитина (іл. 5). Серед цих калачів найкрасивіше оздоблена помана (іл. 6), вона більше нагадує коровай. Через увесь калач робиться два хрести, особливо майстерно виплітається верхній хрест, він дещо більший. Посередині із тіста кладеться велика квітка, яка нагадує хризантему. Між сторонами хрестів, а їх аж вісім кладуть вісім маленьких квіточок, кожна з яких має по три пелюсточки.

Як тільки люди заходять за стіл, одному з гостей дається калач із запаленою свічкою, решті роздаються свічки, які вони запалюють і впихають кожен у свій калач, що стоїть на столі. Запаливши свічки, стоячи всі моляться за упокій душі, після чого сідають і пробують куті. В цей час подаються інші страви і "пускається колія", тобто дають дві чарки і виставляють спиртні напої. Традиційно обід починається без спиртного і лише після куті, дають дві (іноді, якщо людей дуже багато, то чотири) чарки на всіх. Отримавши чарку людина встає, промовляє одну з традиційних фраз: "Царство небесне душі", "Хай земля буде пухом", "Хай спочиває з Богом", і т.п. і випиває. За весь обід чарка побуває в руках кожної людини від одного до трьох разів в залежності від бажання гостей, тут ніхто нікого пити не примушує і не припрошує. Коли на стіл подають борщ (а на похоронах це обов'язкова страва), також всі встають і моляться, проказують "Отче наш". Після молитви трапеза продовжується.
Під час обіду на столі у кухлику стоїть кринична вода, яку п'ють час від часу всі присутні. Кожен повинен випити кілька ковтків цієї води із спільного кухлика. На кінець трапези на стіл подають варені сливки (чорнослив). Сливки — це остання страва під час поминального обіду. Подавши сливки на стіл, господарі підносять комусь з гостей кухлик чи кварту із солодкою водою. Цю воду п'ють по черзі, передаючи кухлик з рук в руки, поки він, обійшовши весь стіл, не повернеться до тієї людини, яка пила першою. Після цього всі дружньо підводяться, моляться — співають "Вічная пам'ять", дякують за обід, беруть зі столу калачі, і з запаленими свічками виходять з хати. Господарі дякують гостям, що прийшли провести в останню путь покійника.

Під час поминального обіду свічки горять на столі протягом всієї трапези. Якщо свічки тоненькі і можуть догоріти швидше, їх гасять після другої молитви (після борщу) і перед виходом з-за столу запалюють вдруге. Із запаленими свічками люди виходять аж за ворота "проводжають душу", свічки спеціально не гасять, вони мусять потухнути самі.

Так відбувається поминальний обід в день похорон, а також всі поминальні обіди — "дев'ять днів", "сорок днів", "рік". Різниця лише в тому, що під час похорону помана залишається на столі, а на поминки її віддають комусь з присутніх разом з подарунком: хусткою, сорочкою, спідницею і т.п. Поману дають людині такої ж статі і приблизно такого ж віку, як і покійник. Подарунок — щось із речей покійного, бажано нових ще неношених. На "дев'ять днів" віддають поману, спечену на похорон, на "40 днів" і "рік" печуть свіжі.

Душу проводжають після кожного поминального обіду. Але на сороковий день ритуал здійснюється двічі. Перший раз душу із калачиками, поманою та запаленими свічками проводжають хатні родичі на світанку обов'язково до схід сонця. Вдруге — всі гості після поминального обіду. За словами Гідрович Марії Христофорівни:

***

Підсумовуючи все вищесказане, можемо відмітити, що родинна обрядовість у Стіні збереглася повніше, ніж календарна, про неї не лише пам'ятають інформатори, вона побутує, її дотримуються. Специфіка регіону полягає в територіальній і культурній близькості до Молдови. В родинній обрядовості тут також важливу роль відіграють нанашки, а серед обрядових хлібів переважають не короваї, а калачі із діркою посередині.

В родинних звичаях стінян збереглося багато дуже давніх традицій, які своїм корінням сягають ще в епоху матріархату. Так у весільних обрядах роль матері головніша, ніж батька. І зятя, і невістку, на порозі дому зустрічає не господар, а господиня. Саме теща п'є до молодого чарку на сіннім порозі, а свекруха вітається з невісткою, через хустинку заводить її до хати. Та й вечеря невістки зі свекрухою наодинці під час весілля також показує, хто в хаті найголовніший. Найстарша жінка роду — бабуся, прабабуся роздає калачі на хрестинах.

Досить сильно в родинних обрядах прослідковується культ роду. Яскравим прикладом цього є унікальний звичай представляти роду всіх дітей, справляти хрестини всім дітям одразу, коли ті трішки підростуть. Як було сказано вище, стінянські хрестини ніякого відношення до християнського хрещення не мають, це дійсно величне свято роду, коли дітей представляють родичам, і наче заручаються опікою роду над ними.

По сьогоднішній день у Стіні збереглися звичаї під час родинних застіль обходитись однією чаркою — "пускати колію", а в похоронних обрядах ми бачили і спільне пиття із одного кухля чистої криничної та підсолодженої води. В глибинних символічних ритуалах, пов'язаних із частуванням, горілка не відіграє головну роль. Так під час вечері на Святвечір горілку не вживали взагалі; пили узвар, а дорослі могли випити "деренову наливку". Під час роздачі квіточок і калачів на хрестини також використовують червоне вино, під час похоронного обіду починають із куті, запивають джерельною водою і лише після цього на стіл виставляють спиртні напої і "пускають колію". Під час весільного застілля здебільшого використовують горілку, але й тут не дуже нап'єшся, адже кожному окремої чарки немає, а молоді у піснях взагалі радять пити не горілку, а воду: "...не гнівайтесь, дівки, що не пили горівки, підіть до криниці напийтеся водиці".

Обряди, звичаї, окремі ритуали і пісні, зафіксовані під час експедиції в с. Стіна, показують глибинну суть української культури. Переважна більшість з них відповідає високій моралі, етичним нормам поведінки, є естетично довершеними.

Джерела

1. Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992. — С. 114;
   Сумцов Н. Тур в народной словесности // Киевская старина. — 1887. — Кн.1;
   Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір: Культурологічна оповідь. — К., 1994. — С. 130.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис в 2-х т. — К., 1991 — T. 1. — С. 76.
3. Там же. — С. 135.
4. Подольские епархиальные ведомости. — 1897.— №51-52.— С. 1392.
5. Килимник С. Український рік в народних звичаях в історичному освітленні. — К., 1994. — Кн.1. — С. 135.
6. Документи рукописного фонду Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М.Рильського АН України. — Ф.1 (дод.). — Од. зб. 567. — Арк. 216; 209.
7. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. — К., 1994. — Кн. 2. — С. 420 - 429.
8. Записано в селі Бохоники Вінницького району від Коваль Г.Ф.
9. Записано в селі Лелітка Хмільницького району Вінницької обл. від Акімової Н.
10. Записано в селі Бохоники Вінницького району від Коваль Г.Ф.
11. Записано в селі Писарівка Вінницького району від Шевчук М.С.
12. Поділля: історико-етнографічне дослідження
    / Артюх Л.Ф., Балушок, В.Г., Болтарович З.Є. та ін. —К., 1994. — С. 303.
13. Танцюра Г. Весілля в селі Зятківцях. — К., 1998. — С. 54.
14. Автор спостерігала звичай в селі Бохоники Вінницького району в 1994 році.
15. Чубинський П. Мудрість віків: Українське народознавство у творчій спадщині П. Чубинського. — Кн. 2. — К., 1995. — С. 202.
16. Там же. — С. 205.

В роботі використані розповіді про народні свята звичаї і обряди, записані від жителів с. Стіни:

На початок цієї сторінки

На початок статті

До змісту книги